Ораторські та письменницькі здібності Юлія Цезаря високо оцінювали ще за його життя. Звісно, що це очікувано від нащадка Юла та Венери, котрий ще з дитинства намріяв собі кар’єру якщо не бога, то напівбога. Адже, як сказав Сулла в цьому “малому Юлієві багато Маріїв”.
Ціцерон – еталон промовця, та письменника не раз і не два вихваляв Юлія. Звісно, можемо вважати дифірамби Ціцерона в адресу свого політичного ворога нещирими та вимушеними, але все ж, коли беремось за читання - істина стає явною. В Цезареві, як і в кожному генієві свого часу вмістилося кілька видатних особистостей – полководець, політик, коханець, оратор і письменник.
А ще, витончений психолог, адже пишучи оду самому собі, себто, хронічку війни з галлами, він веде оповідь опосередковано, не від першої особи. Тобто, ми читаємо, Цезар вирушив туди-то і тудити-то, вчинив- так-то і так-то. А,це додає не аби якої реалістичності та кредиту довіри.
Свої геніальні рішення і тактики, Цезар описує опосередковано, зазвичай повсюдно хвалить відважність своїх вояків. Оповідач тут виступає якимось чудернацьким genius loci, і цей дух місця теж парадоксальний, бо невкорінений.
Також дивує і оповідальна манера. Так, тут дуже багато описів будівництва укріплень, облог, тактик та укладання угод, але раптово читач натрапляє на антропологічні розвідки з життя галлів та бриттів. Описується варварська релігія, їх побут та звичаї. В іншому, надзвичайно цікавому фрагменті, Цезар лаконічно і мальовничо веде перелік дивовижних звірів, котрих римляни подибали на тих землях – єдинорогів, оленів, турів, та королів пралісу – лосів, котрі чомусь завжди сплять тільки стоячи і впавши приречені на загибель. Цим, опус Юлія нагадує, вже легендарну і хрестоматійну на той час “Історію” Геродота.
Але, все ж таки, браття і сестри, як читається книжка про загарбницький набіг та захоплення чужої землі зараз. В даний час. Для нас, Українців.
Моя симпатія і підтримка майже завжди була на стороні галлів, або бриттів. Особливо зачепила мене промова алезійського галла Крітогната:
«Я не маю наміру нічого говорити про пропозиції тих, хто найгірше рабство називає підпорядкуванням; також думаю, що їх не варто вважати співгромадянами і мають брати участі в зібранні. Моя заява стосується тих, хто погоджується на виступ; у їхній пропозиції ви можете побачити, з чим ви самі погоджуєтеся, пам'ять про давню хоробрість. Це є лише слабкістю характеру, а не мужністю, коли не можуть витримати деяких незручностей. Легше знайти тих, хто добровільно йде на смерть, ніж тих, які терпляче зносять недолю. І навіть я похвалив би цю позицію (так багато для мене значить гiднiсть), як бачив у тому лише самопожертву нашого життя; але, вирішуючи, подивімося на всю Галлію, яка нам допомагала. Якби в одному місці полягло вісімдесят тисяч вояків, то який дух на вашу думку запанує серед наших рідних і близьких, якщо вони мусять битися майже на самих трупах? Не позбавляйте своєї допомоги тих, хто заради вашого порятунку відмовився від власної безпеки, не відтягуйте (своєю дурістю і браком розсудливості або слабкістю характеру) згуби для всієï Галлії і не віддавайте її на вічну недолю! Чи, може, ви сумніваєтеся в їхній вірності й постійності, тому що вони не з'явилися у визначений день? А потім, невже вважаєте, що римляни для забавки мучаться щодня, будуючи такі далекосяжні укріплення? Якщо внаслідок закриття будь-якого доступу ви не можете набратися духу через повідомлення від них, тоді скористайтеся римлянами як свідками їхнього наближення. Сповнені страху, вони вдень і вночі звиваються за роботою. То яка ж моя порада? Зробімо так, як це робили наші пращури у вiйнi з цимбрами і тевтонами, принаймні не в такій, як нинішня. Приведені до міст і переслідувані нестачею їжі, вони трималися за життя трупами тих, хто, відповідно до свого віку, здавався непридатним для війни, i не піддалися своїм ворогам. Якби ми не мали прикладу такої поведінки, то, заради свободи, я вважав би їх найзручнішими для впровадження і передачі нащадкам. Чи була та війна подібна до нинішньої? Цимбри після розграбування Галлії і завдання їй поразки нарешті покинули наші поля і пішли до інших країв, а права, закони, поля і свободу залишили нам. Чи римляни справді прагнуть до чогось іншого або чогось іншого хочуть, якщо не того, аби під впливом заздрості оселити в країнах і містах тих, про яких вони чули як про любителів слави, а також войовничих, і, нарешті, накинути їм в рабство? За жодної іншої причини вони не вели б війни. Отже, якщо ви не знаєте, що відбувається в далеких народів, подивіться на сусідню Галлiю, яка перетворилася на Провінцію після зміни права і законів, віддана на поталу римським сокирам і тримається в кормизi вiчної неволі».
Іншим, блискучим та яскравим фрагментом, я вважаю опис бою Ворена та Пуллона – двох воїнів, котрі постійно змагалися між собою за бойову звитягу, а врешті, прийшли на допомогу один-одному.
Ще один цікавий факт, в армії Цезаря є полководці з іменами Ціцерон та Красс, але це не той Ціцерон і не той Красс, що свідчить про неориґінальність римських імен. Ще кілька відомих персонажів – Марк Антоній та Брут.
Українське видання доповнене восьмим розділом, так званим додатком Авла Гірція, котрий дозволяє дістатись продовження воєнних дій Юлія.
Для кращого розуміння, я обов’язково раджу для прочитання “Порівняльні життєписи” Плутарха, “Життєпис дванадцяти цезарів” Транквілла та “Змову Катіліни” Саллюстія.
