Роман «Чотири вершники Апокаліпсису» відомого іспанського письменника Вісенте Бласко Ібаньєса (1867-1928), свого часу став світовим бестселером. Надрукований 1916 року, він розповідає про Першу світову війну, побачену очима людини, що опинилася у Парижі, працюючи репортером на французький уряд. Тепер таку літературу ми називаємо свідченням. Український читач помітить чимало настроїв, думок, вражень і навіть цілих сцен, які примусять його пригадати власний досвід переживання війни, добре відомий нам сьогодні, оскільки ми, як і В. Бласко Ібаньєс, живемо у війні. Так само, як герої роману, у січні-лютому 2022 року ми запитували себе: «Як таке можливе, що Росія нападе на нас?» Німецька мілітаристська риторика, що відтворюється на сторінках роману, знову звучить у промовах Путіна та його пропагандистів, а описи мародерства виглядають як репортажі з Бучі.

Проте роман В. Бласко Ібаньєса цікавий не тільки цими очевидними паралелями з нашою теперішньою ситуацією, це один із показових прикладів, того, як можна писати про війну. Щоб зрозуміти причини шаленого успіху книги понад сто років тому, треба зауважити, що спосіб написання цього твору відповідав смакам людей, які очікували новин з фронтів і зазнавали глибоких травм. Окрім правди, вони потребували ще й розради. Ось чому у книзі стільки уваги оповитій ностальгією довоєнній аргентинській реальності, в якій сформувалися головні герої роману, що належать до однієї родини, а потім стають лютими ворогами. Так само яскраво описані довоєнні практики паризьких розваг, таких як танго. В. Бласко Ібаньєс активно послуговується мелодраматичними сюжетними кодами. До того ж, письменник переконливо розкриває психологічні зміни персонажів, які з представників заможної столичної фауни, перетворюються на патріотів і героїв. Нарешті, у «Чотирьох вершниках Апокаліпсису» відчувається справжнє співчуття болю мільйонів і мільйонів людей, що опинилися всередині абсурдної катастрофи, яка переламує їхні життя і долі. Роман Вісенте Бласко Іьаньєса є одним із парадигмальних текстів про війну не тільки для епохи, в якій творив автор, а й для наступних поколінь письменників і читачів.

Це той самий випадок, коли про війну читати страшно і сумно, але книга так затягує і ти переймаєшся за кожного героя як за себе.

Книга містить в собі елементи сімейної саги. Ми починаємо слідкувати за родиною француза Денуає. Він переїздить до Аргентини і починає працювати на великого землевласника, а згодом одружується з його дочкою. А її сестра виходить заміж за німця.

Через багато років Денуає з родиною повертається до Парижу, де починає облаштовувати нове життя, але все ламається водночас. Приходить Велика Війна.

Якщо ви під час читання не будете звертати увагу на те, що описується інша війна, то ви будете читати про нашу з вами… Німецька пропаганда, дезінформація, віра в те, що німці «вища раса», а всі інші мають бути під ними.
Жахіття бойових дій, жахи окупації…

«Навіщо вони тікають, пане? Що німцям зробили прості люди?»

Чесно скажу, про окупацію був найскладніший розділ. Що пережили (а дехто не пережив) бідні люди!

Про бойові дії багато не описується. Скоріше про настрої та життя цивільного населення перед бурею та коли вона настала.

Закінчення книги розбиває серце. Бо після таких війн лишаються безкрайні поля з могилами полеглих. Але в декого навіть не лишається і місця поховання.

Як люди в книзі дивувались тому, як можлива в їхній час така бездушна та жахлива війна, так і ми через сто років дивуємось цьому знову.

Книга добре написана і вона гідна того, щоб її прочитали.

І от – нарешті – український «Сатирикон» у моїх руках! В улюбленій «античній серії» (БАЛ) видавництва «Апріорі». 

Найперше годиться висловити подяку невтомним видавцям! Відтак неперевершеним перекладачам: Йосипу Кобіву (земля йому пером!) та Юрію Цимбалюку і Андрієві Содоморі (Ви – сіль Землі! Хвала Вам, сподвижникам безсмертного Петронія!) Вкотре дивує мене своїм неабияким талантом неперевершена художниця Марія Гумецька, для якої Античний світ – що рідна гавань! І «Сатирикон», і «Пріапея» в її оформленні, як і інші роботи – то буяння уяви, калейдоскоп вишуканих шедеврів… І фільм, і книжка «Сатирикон» – то ще й іскрометний фонтан цитат, крилатих висловів, неймовірних фраз, цілющі бризки оригінального гумору…

«…А що таке бідний?» – запитує, аж гикаючи від переїдання загалом незлобливий вискочень із низів у патриції Трімальхіон… А грецьку він любить під час приймання їжі…

«…Краще повісити мертвого чоловіка, аніж втратити живого коханця!» – робить висновок утішена грайливим молодиком удовиця, що разом із ним, уже коханцем, підміняє викраденого шибеника знятим з катафалку мертвим мужем… І тим самим рятує вподобаного любаска від заслуженої кари. У романі якщо і є місце трагедії, то лишень на якусь мить: треба веселитися, поки ворушаться в калитці живці!

З усіх героїв роману мені найбільше імпонує невгомонний і метикуватий красень Аскілт. Життєлюб. Пройдисвіт. Шалений коханець – і солодкоустих гнучких ефебів, і тілистих сластолюбних матрон… Смерть Аскілта викликала в мене невимовний жаль. Його у фільмі геніально зіграв американський харизматичний актор і модель Хірам Келлер (1944-1997). Й от нарешті з’явилася нагода згадати з вдячністю палкого і талановитого життєлюба!

А заодно я згадую Мартіна Поттера – Енколпія, що втратив був за сюжетом чоловічу силу! І Макса Борна – Гітона, що його, такого безвідмовного, жадають усі! Вони сьогодні могли б, тоді такі привабливі та свіжі, зіграти кожен діда-прадіда свого героя. Диво сталося! Шедевр народився! Втретє! Я бачу всіх отих зухвалих лицедіїв – на авансцені знов посталого життя. Вони – живі. Вони – мріють, кохають. І крихти радості крадуть від карколомних власних вчинків. А ще – вони спілкуються між собою Добірною Українською мовою! А запалюють як! Нурти повноти прожитих яскраво днів так і фонтанують з них! Про таких живців можна сказати лишень одне:

«ВСІ ВОНИ НАЧЕ ОБПИЛИСЯ САТИРІОНУ!»

Тому й такі загонисті і запальні! А отже, і безсмертні – у віках!

Ювенільні води радості виносять їх (і читача теж!) на піки неземного блаженства!

Книгу Хосе Карлоса Сомоси "Печера Ідей" деякі критики відносять до "інтелектуального детективу", а видавництво “Апріорі” видало цей роман у серії “Історичний детектив”. Однак роман цей – не тільки і не стільки інтелектуальний або історичний детектив. Книга наскрізь пронизана філософією Платона і полемікою з нею. До того ж вона трохи менше (чи трохи більше?) ніж повністю літературоцентрична і зав'язана на давньогрецьку філософію, міфологію і хтонічні культи. При цьому детективна інтрига присутня в ній повною мірою. Ось тільки інтрига ця виявляється багатошаровою – як і вся книга загалом. На першому шарі розгортається розслідування кривавих убивств, що відбуваються в Афінах часів Платона. На другому – переклад, дослідження і коментарі стародавнього рукопису невідомого автора, що розповідає про ці події. На третьому – події та інтрига, що закручуються довкола цього перекладу і самого Перекладача(саме так, із великої літери). На четвертому...
Але ні, я не стану псувати вам задоволення від читання і промовчу про те, що відбувається на четвертому шарі. Але ж у книзі є ще й п'ятий!
Отже, Еллада, Афіни часів Платона і Пелопоннеських воєн. Для самих Афін – роки відносно мирного часу: чергова війна деякий час тому закінчилася. Відбувається криваве вбивство юнака, і до розслідування підключається Геракл Понтор, розгадник таємниць, на пару з Діагором, його добровільним помічником і замовником цього розслідування, філософом і ментором з Академії Платона. Так-так, Шерлок Голмс і доктор Ватсон, скажете ви, і матимете рацію – але лише частково. Бо не менш важливою фігурою – не в розслідуванні, а в книжці загалом – є вже згаданий Перекладач. А за ним у тумані невідомого і хтонічній темряві ховаються інші вельми важливі, але приховані до певного часу фігури. О ні, йдеться не про головного лиходія, місцевого аналога професора Моріарті – дуже люблю книжки Конан Дойла, але тут все набагато складніше, заплутаніше і цікавіше.
Спочатку з убивством, начебто, все ясно: хлопець пішов у ліс на полювання, затримався дотемна, і його загризла зграя вовків. Стан тіла говорить сам за себе. Але під час розслідування спливають дедалі нові нюанси й обставини, кожна знайдена відповідь породжує нові запитання, і в підсумку розслідування заводить Геракла з Діагором у такі темні глибини, з яких їм дуже непросто буде з них вибратися.
Почавши читати книжку, я з перших же рядків з головою занурився в дивовижно о̀бразну, метафоричну і яскраву літературну мову, якою вона написана. Проте вже за кілька сторінок звернув увагу, що деякі слова й о̀брази повторюються раз у раз, і вже хотів подумки дорікнути авторові за цю надлишкову о̀бразність і повтори – коли перша ж виноска "від Перекладача" повідомила мені: ці настирливо повторювані о̀брази – "не баг, а фіча". Це особливий літературний прийом – "ейдезис" – коли автор зашифровує в книжці низку образів, що повторюються, які є ключем до зовсім іншого розуміння тексту, безпосередньо не пов'язаного з подіями, що відбуваються в ньому. На цьому "ейдетичному" сприйнятті книжки, на спробах Перекладача розшифрувати й зрозуміти заховані (а часто не дуже-то й заховані) на її сторінках о̀брази, будується наступний рівень інтриги.

Тут варто зазначити, що не існує такого (принаймні, скільки-небудь відомого і поширеного) літературного прийому, як "ейдезис". Автор сам його вигадав спеціально для цієї книги і блискуче втілив у тексті. Сомоса явно відштовхувався від поняття "ейдетизм" ("ейдетична пам'ять") – особливий вид "фотографічної" пам'яті на о̀брази, насамперед, зорові. Автор дещо видозмінив трактування цього поняття і створив із нього особливий літературний прийом, який з успіхом застосував.
Але це всього лише другий шар сприйняття і розуміння, який, злегка прочиняючи завісу таємниці, одночасно відводить читача вбік, до певного часу відволікаючи його увагу від третього, ще більш важливого і цікавого шару, за яким ховається четвертий...
Стежити за розвитком авторської думки та інтриги, за шарами сприйняття і розуміння того, що відбувається, що поступово прочиняються один за одним, за "пригодами ідей" було не менш цікаво, а, мабуть, навіть цікавіше, ніж стежити за пригодами героїв та їхнім розслідуванням, за філософськими диспутами Платона та його учнів із їхніми опонентами, за світом освічених Афін, платонівських ідей і темних стародавніх культів.
Взагалі, платонівська концепція Ідеї та відсилання до неї присутні в романі на всіх його шарах, пронизуючи книгу наскрізь.
Дія паралельно розвивається за двома основними лініями: одна – в основному тексті, де герої ведуть розслідування загадкових убивств; другу ж склали виноски-коментарі Перекладача. Поступово ці лінії починають потроху перетинатися, а ближче до фіналу майже зливаються воєдино. Цікаво, що дуже схожий прийом використовував Лоуренс Норфолк у своєму романі "В о̀бразі вепра". Ще більш цікаво те, що обидві книжки – "Печера Ідей" Сомоси і "В о̀бразі вепра" Норфолка – значною мірою зав'язані на давньогрецьку міфологію, і обидві в оригіналі вийшли в один і той самий рік – 2000-й. Тож навряд чи автори могли надихатися творами один одного і переймати вподобані літературні прийоми. І тим не менше! Ноосфера, не інакше.
Поступово в книжці відкривалися дедалі нові й нові шари, усе вже прочитане поставало в новому світлі, те, що здавалося головним, виявлялося лише невеликою частиною або одним з аспектів цілого, за певний час із цим "цілим" відбувалося те ж саме – доки у фіналі загальна картина того, що відбувалося, не постала нарешті перед очима цілком, перевернувши все з ніг на голову, чи, скоріше, з голови на ноги.
І тоді пазл нарешті повністю склався. Усе стало на свої місця.
Давно не отримував від книжки такого інтелектуального й естетичного задоволення!

Ця одна книга змінить все ваше життя

Їй більше 2-х тисяч років, і її назва – «Моральні листи до Луцілія» авторства Сенеки.

Коли кілька років тому я вперше прочитала цю книгу, вона дійсно змінила моє життя. І змінить ваше, якщо спробуєте застосувати її мудрості на практиці. Бо філософія стоїцизму — це не абстрактна нудна теорія, а щоденна практика життя, актуальна й досі, і в цьому ви зараз самі переконаєтесь.

У листах до свого сучасника, прокуратора Луцілія, римський філософ-стоїк, поет, драматург й державний діяч Сенека пише наступні речі:

📌Про цінність життя

Запанувавши над сьогоднішнім днем, не так залежатимеш од завтрашнього. Життя, поки його відкладаємо, минає.

📌Про ессенціалізм та читання

Перший доказ доброго ладу в ній (душі) — це, гадаю, вміти зупинитись і побути з самим собою. Зваж і на те, що читання багатьох авторів, гортання найрізноманітніших книг теж має у собі щось від тих блукань та непостійності. Лише з окремими, найобдарованішими, слід залишатися якомога довше, їхнім розумом живитись, коли хочеш винести щось таке, що надовго б осіло у твоїй душі. Всюди бути — ніде не бути.

📌 Про смерть

Справді: помираємо щоденно. Кожен день відбирає у нас якусь частку життя, і навіть тоді, коли зросту нашого прибуває, життя — убуває. Ми втратили дитинство, потім — підліткову пору, далі — юнацтво; увесь час, скільки не спливло його, аж до вчорашнього дня, — втрачений для нас; та й цю, сьогоднішню, днину ділимо із смертю. Як оту клепсидру опорожнює не остання крапля, а всі ті, що збігли перед нею, так і остання година, коли перестаємо існувати, не є тією єдиною годиною, що будує нашу смерть, — вона лиш єдина її завершує: саме о тій годині ми сягнули своєї смерті, йшли ж до неї все життя.

📌 Про мудрість

У тому, власне, найвищий обовʼязок філософії, її визначальна ознака — домогтися, щоб слова були у злагоді з ділами, щоб людина скрізь і завжди дорівнювала собі, була сама собою.

📌 Про справжню радість

Те, в чому знаходить розвагу люд, подає плитку, поверхову насолоду: будь-яка радість, якщо вона ззовні, не має своїх підвалин. Але та, про яку тобі кажу, до якої намагаюся тебе привести, та радість стійка, її обшири — у тобі.

📌 Про тривогу

Якщо хочеш позбутися будь-якого неспокою, то припусти, що всі твої уявні побоювання справдяться, і яким би не було те лихо, ти сам добре зміряй його і зваж свій страх. Тоді-то й побачиш, що не таким уже великим чи не таким тривалим є те, чого боїшся.

📌 Про філософію (стоїцизму)

Ось що дає філософія! Людина весела, навіть коли перед очима — смерть; радісна й сильна духом, хоч би в якому стані було тіло; не знемагає у самій знемозі.

І наостанок, 3 найважливіші поради для кожного:

Відвойовуй себе для себе самого, зроби себе щасливим сам і сам стань собі другом.