Я вкрай рідко перечитую книжки (швидше можу побіжно перегорнути окремі з них), бо ж так багато ще всього нечитаного... Проте є книжки незвичайні, особливі, що виокремлюються серед усього нескінченного моря прочитаних сторінок, ті, що повсякчас носиш у своєму серці... До них повертаєшся, щоб знову поринути у змальований на папері світ, насолодитися його атмосферою, згадати- пережити породжені цими історіями думки, знання, почуття і дивуватися новим, які щойно з'явилися...

З того часу (а це були студентські роки), коли вперше прочитала "Гордість і упередження" Джейн Остін, я вважаю цю книжку одним із найкращих надбань світової літератури... Та й інтерес читачів до неї не зникає ось уже понад двісті років (вперше роман опубліковано 1813 року)...

Я люблю гумор, з яким пише авторка, люблю її тонкий психологічний аналіз людських натур (персонажів книги), наскрізне бачення почуттів, болю і радості людських душ... і, звісно ж, майстерне письмо .

Нове видання (а точніше перевидання) з дещо незвичною для більшості з нас назвою "Гідність і гонор" – гарний переклад українською, який приємно читати, і, як на мене, має найкраще оформлення обкладинки з-поміж виданих на сьогодні перекладів цього роману нашою мовою.

Щодо назви, читала, що перекладачка Тетяна Некряч обрала саме такий варіант перекладу: "Pride and Prejudice" –"Гідність і гонор", бо, на її думку, він є "ближче до суті справи і зберігає (частково) алітерацію заголовку" (цитую з fb-сторінки пані Тетяни).

З книжки:

"–Усе так, – відповіла Елізабет, – і я легко вибачила б йому той гонор, якби він не зачепив моєї гідності.

– Гонор, – виголосила Мері, яка пишалася ґрунтовністю своїх поглядів, –доволі розповсюджена вада, на мою думку. Усе, що я читала свідчить: людська природа дуже до нього схильна, і мало хто з нас не плекає почуття самозадоволення з приводу тієї або іншої зі своїх переваг, справжніх чи уявних. Марнославство і гідність – різні речі, хоча їх нерідко вживають як синоніми. Людина може бути гордовитою без марнославства. Гідність стосується нашої думки про самих себе, а марнославність, гонор – це те, що ми хочемо, щоб люди думали про нас."

Я дуже люблю цю, на мій погляд, безсмертну історію Джейн Остін, неодноразово дивилася її екранізації, проте, хоч фільми й хороші, книжка – то скарб... Тим, хто її ще не читав, раджу прочитати, повірте, вам сподобається, а хто читав, перечитуйте й насолоджуйтеся

Tatiana Nekriach , спасибі Вам за розкішний переклад

Видавництво "Апріорі" , дякую за чарівне видання

Враження щодо книжки доволі змішані.
Сподобався задум твору, легкість викладу, простота деяких персонажів, занурення в атмосферу вигаданого автором коледжу і відчуття, що ти стоїш поряд і мимоволі є свідком тих обставин.
З іншого боку мені дошкуляли думки, які постійно переслідували, тим самим викликаючи ряд емоцій. Супроти власної волі я подумки проводила паралелі з моєю колишньою державною роботою і це було не зовсім приємно, оскільки безліч фактів вправно описано і я не раз міркувала, що подібне відбувається постійно, не дивлячись на те, скільки років минуло.

Трохи поясню)
У книжці ми насправді бачимо гурт чоловіків, які дотичні до справ коледжу. Події відбуваються в 1937 році. Бачимо чинного керівника закладу, який хворий і помирає. І бачимо зародження, а згодом розвиток сутичок, які відбуваються, коли людина ще жива, а боротьба за владу почалася. А тепер спиніться і подумайте - наскільки часто подібне трапляється в реальному житті.

Тут відбувається певне протистояння давно вкорінених традицій і прогресу, доводи, суперечки, власні позиції, бачення різних ситуацій. І кожна сторона вважає свою думку правильною.

Подібне я часто спостерігала, дивувалася, приголомшено закочувала очі, коли емоції брали гору, тому й відчуття змішані, адже здалося, я знову опинилася там, звідки дременула)

У цьому романі боротьба між ученим-прагматиком і гуманітарієм показана правдиво і чесно. Читач сам обирає на чий бік стати.

Це було цікаво. Певна, аби не мій гіркий досвід, деякі моменти сприйняла б по іншому. Втім, книжка сподобалася.

Мені дуже подобаються історії, в яких головний персонаж — не славетний герой, не хоробрий/а чоловік / жінка, а спочатку — хлопчисько / дівчинка, які з розвитком історії формуються в зовсім нову людину. І ця книга саме така.
⠀
Що ж тут такого в цій книзі, що надихнуло Джорджа Мартіна написати «Гру Престолів»?
⠀
Уявімо світ, де король обʼєднав всі землі, завоював все, що міг і править мирно, всі в злагоді. Але час бере своє, король хворіє і помирає. При владі лишається його старший син, а молодший його підтримує. Але коли в цей порядок додаються сили темряви і оживають давні прокляття — світ летить шкереберть.
⠀
І за цим спостерігає наш ГГ Саймон. Хлопчисько, який живе при дворі і вчиться у майстра - лікаря (а може й не тільки лікаря). Що буде з ним, якщо його вартує темрява?
⠀
Перша частина книжки йшла повільно. Цей темп відображає характер Саймона на початку — лінивий, неспішний, дуже легко переключається на якісь дрібні, наче непотрібні деталі.
⠀
А от з другої частини починається моє улюблене роуд фентезі, на шляху Саймон зустрічає різних чарівних істот, що доводить — казки та легенди пробуджуються.
⠀
Ще цікавіше вам стане, коли автор розкриє вам що криється за назвою циклу «Памʼять, Скорбота та Шип» 🔥🔥
⠀
В книзі змішана знайома нам міфологія, трохи скандинавщини, трохи потайбічного. І такі фейрі — які справді жахають, від яких волосся стає дибки.
⠀
І Саймон дісно змінюється. Але видно, що головні трансформації ще попереду! І фінал цієї книжки - карколомний! Бо що Саймон робить «такеееее» 🔥, що з принцем Джошуа - «такеееее» 😳😳
⠀
Дуже раджу цю книжку тим, хто любить розмірене, епічне фентезі. Якщо ви любите динамічне і сучасне (в розумінні - менше логіки, більше екшену) - то не факт, що вам зайде, але принаймні спробувати варто.
⠀
Ну а я точно буду продовжувати цикл ❤️

«Бог заснув, забувши про світ. І нескоро прокинеться. А поки він спить, чотири вершники, Звірові васали, самовладно пануватимуть на землі»

🐎 Чотири вершники апокаліпсиса / Вісенте Бласко Ібаньєс 🐎

Давно я не читала такої страшної, складної і водночас художньо багатої книги.

Історія розповідає про дві родини в часи Першої світової - француза дона Марсело Денуає з Південної Америки та німця фон Гартротта. Кожен із них вірний своєму народу й переконаний у правоті. Гартротт впевнений, що німці - перший народ у світі, який має поширити свій вплив на всю земну кулю. Денуає, що неможливо воювати, коли людство нарешті досягло розвитку - невже воно «зсунулося з глузду»?

На фоні чуток, розмов та обговорень Німеччина заходить у Бельгію. Франція має підготуватися…

І хоч ця книга - про події понад століття тому, вона один в один описує те, що відбувається зараз у нас. Бо війни - це завжди про те саме.

Чотири вершники апокаліпсиса - Моровиця, Війна, Голод і Смерть - увірвалися в життя мільйонів людей, рубаючи їхні тіла і душі. В життя людей, які змушені пройти всі етапи війни - від небажання вірити в неї, спустошеності, до зібраності, постійного вичитування новин, віри і руйнування тієї ж віри, коли стає зрозуміло, що війна - надовго, а «вершники» охоплюють все більшу територію.

Знову ж таки - читалася книжка важко і довго. Наступ німців на Париж, окупація, руйнування, безцеремонні грабежі, зґ**лтування, всі криваві деталі - це пазурами вгризалося в свідомість. Дистанціюватися від тригерних моментів було неможливо.

Але автор майстерно веде читача тенетами сюжету, змушуючи раз по раз повертатися до книжки. Герої - наче далекі, бо з іншої епохи, але їхні думки - неймовірно близькі. І тебе не може не зачіпати все, через що вони проходять.

Кохані мусять розлучатися. Іноземець, який має право не воювати, йде помирати за чужу країну. Аристократ розуміє, що від бомби гроші не врятують. Війна змінює людей, це боляче.

Знаю, багато хто зараз читає книги на воєнну тематику. І це хороший приклад такої. Книги, що відроджує непереможне прагнення жити.

це було дуже цікаво з перших сторінок) стиль автора мені зайшов, багато думок, як цікавих так і протиречивих, спогади і рефлексії про дні коли Норвегію охопила війна - дуже щімкі.

Сподобався формат оповіді, що всі спогади не повністю точні і оповиті туманністю, немов щось очевидне, але дуже важливе постійно вислизає з уваги. Загалом мені сподобалось, люблю такі насичені на сенси історії, з часом перечитаю 100% поки одне з найкращого прочитаного за цей рік буду всім радити)))