Розглядаючи цю книгу насамперед як  інтимний літературний щоденник (ба більше – інтимний публічний щоденник), відчуваєш спокусу приміряти її на себе, порівняти із власним ненаписаним щоденником 2022-го – року, що перевернув світ для усіх українців. І мова не стільки про хронологію подій – як про ті емоційні сюжети, які розгортаються в серці й уяві письменника із загостреним  почуттям власної відповідальності перед часом. Бо ніхто не скаже твоєї правди за  тебе. Ніхто замість тебе не виграє твою найбільшу війну. Здається, як не напишеш – тебе розірве  або ж навпаки – швидкозмінні хроніки притлумлять  ті  чисті емоції, що й були істинним відгуком на події, і тобі вже ніколи не вдасться позбирати докупи  слова-перли, слова прозріння, ту первісну правду, яка тобі відкрилася.

Смолякова правда  близька мені, бо ж належимо до одного покоління, що тепер мусить самотужки  шукати свого місця в нових обставинах та облаштовувати власний шанець. Нехай цей шанець – за письмовим  столом й віддалений від фронту та на позір убезпечений від бомб ілюзорним прихистком «грубих стін»… Та недаремно на одному з сайтів я побачила фрагмент Богданового щоденника під рубрикою «воєнна проза». І це справедливо. Бо його основна тема: це людина – і війна, локальніше: письменник – і війна.

Кожний письменник нині має свій шанець, шанець Богдана Смоляка  – «серед записів і книжок, де не раз хоч і холодно, а зовнішнім вогнем не погрієшся…». Під час тривоги Богдан  перебирається до лазнички, що видається йому найбільш безпечним місцем у квартирі. Але власне тут – у вимушеній, але добровільній  ізоляції акумулюється сердечна напруга, загострюється слух, перечитуються улюблені автори чи, радше, це сторожке прислухання до найгостріших проявів цієї війни й рефлексії – як власний духовний опір руйнуванню Божого світу. Відтак  народжуються тексти – глибші й осяжніші за війну…