У День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні ділимось трьома уривками із книги-свідчення Антонія Собанського «Цивільний у Берліні» (пер. Олесь Герасим).

У своїх репортажах польський аристократ і політолог ділиться враженнями від поїздки у Німеччину у 1930-ті роки, де на власні очі спостеріг розвиток нацизму та зміни у поведінці суспільства. Аналізуючи одяг, вивіски, правила поведінки, настрої у пресі та ЗМІ; події особисті й державні, свідком яких він став, автор змальовує без прикрас величезних масштабів зло, якому завжди варто противитись і з яким потрібно боротись, покладаючи всі сили.

Книга вийшла українською за підтримки програми POLAND Translation Program.

Про публічне спалення «шкідливих книг»

Отож за кілька днів до спалення в усіх газетах було розміщено повідомлення, що кожен, хто хоче зробити свій внесок у знищення небажаної літератури, повинен вилучити шкідливі твори зі своїх збірок, запакувати їх, заадресувати й надіслати поштою за вказаною адресою. Вказівки були дані з надзвичайною точністю та докладністю. (…) Вже о дев’ятій годині п’ятиметрова смуга, залишена для публіки навколо прямокутної площі, була щільно заповнена глядачами. Центр площі, обгороджений мотузками, патрулювала поліція. У центрі лежала купа колод об’ємом 3 кубометри, а на спеціальному подіумі були розміщені прожектори, кінокамери та мікрофони. Звичайно, дахи та вікна будинків, що оточували площу, були забиті публікою.

Дванадцять «культуртрегерів» своє зробили і поступилися місцем більшій групі товаришів, які утворили живий ланцюг між вантажівками та штабелем дров, передаючи книжки з рук у руки, аж поки останній, стоячи біля самого багаття, підкидає їх високо вгору, а вони, розкриваючи свої білі сторінки, падають, освітлені знизу полум’ям, як птахи. Настає момент нестерпної для мене емоції. Якийсь шалений жаль стискає мене за горло, і на очі навертаються сльози. Я нічого не можу сказати Куртові. Мені шкода цих книжок як предметів, що зникають; шкода цього народу, що вкривається ганьбою. Соромно, що я, іноземець, витріщаюся на їхнє «сімейне» неподобство.

Про активну агітацію антисемітизму у медіа

Але тим часом євреї в Німеччині ще є. У мініятюрному ґетто Берліна, яке складається заледве з кількох вулиць, однак може похвалитися халатами і ярмулками, бородами і пейсами, рух і зовнішній вигляд вулиць майже нормальні; лише багато крамничок зачинені. Власники можуть перебувати лише або у в’язниці, або в Польщі. У центрі та у Вестенді на вулицях і в кафе можна побачити багато євреїв. Майже стільки ж. як і раніше. Антисемітизм ще не просочився в маси. Але чинники у владі агітують, як можуть. Жодна брехня чи наклеп не є для них занадто ницими.

Про вітання

Німецький митник будить мене вночі різким вигуком «Гайль Гітлер!». Я настільки не готовий до цього, що мимовільно озираюся, бо в моїй сонній голові промайнуло, що Гітлер, можливо, десь у купе, просто я його досі не помічав. У цьому вітанні є щось таке, чого не було рік тому, воно настільки не спрямоване на того, кого вітають, що до такої товариської, чи радше національної форми, важко звикнути. (…) Лише одного разу в котромусь із люксових барів я почув дискусію, в якій елегантна пані оголосила, що ніколи не каже «Гайль Гітлер!», а лише «Гайль!», бо вважає повну форму вітання «призиванням імені фюрера свого надаремно».