Йоганнес Єнсен «Втрачена земля. Льодовик»

Анотація

«Втрачена земля» (1919) і «Льодовик» (1908) — це перші два твори циклу «Довга подорож» класика данської літератури, лауреата Нобелівської премії Й. В. Єнсена. Обігравши теорію дарвінізму, автор пропонує власну модель еволюції людства — нехристиянську, власне данську, версію біблійної історії створення Адама і Єви. Читач спостерігає, як первісна людина льодовикового періоду доісторичної Скандинавії пізнає біля підніжжя вулкана життя, сповнене холоду і жаху, випрошує в уявного бога Вогню рятівну іскру, вбиває собі подібних і прокладає стежку в непевне майбутнє.

У «Льодовику» міфічний герой Єнсена Дренґ — воїн і винахідник, добуває людям вогонь, який не просто зігріває тіло, а творить революцію в головах і душах. Той символічний вогонь перетворює темряву на світло в буквальному й екзистенційному значенні. Дренґ стає пророком, дослідником небесних світил і живим метрономом: структурує час — іще вчора безформний хаос — у дні й ночі, місяці й роки. Чоловік закладає початок великому роду, давши життя наступнику — Відбйорну, якому судилося підкорити море, угамувати натовп, але втратити найдорожче — родину.

***

Вогонь і людина

Справді, їжа, що побувала в роті вогню, мала особливий, спокусливий, вишуканий смак — хоч фрукти, які ставали м’якшими і солодшими, хоч м’ясо, що пахло збудливо, трохи підгорівши. Іноді Фюр забував подякувати Ґунунґ-Апі за тепло. Проте наполегливо приносив дарунки вогню, і так спонаджувався, поки гора трапезувала, аж йому слинка текла, ніздрі роздувалися. Чи можна це теж скуштувати?

Вогонь не завжди з’їдав усе, часто залишаючи обгорілі рештки, — може, навмисне? Фюр ґречно запитував, чи дозволить йому вогонь узяти їх, і коли не чув «ні», вважав це за «так». Тоді ласував залишками свого гостинця для вогню. Подарунки таки добре виплачувалися.

До життя на горі Фюру рідко доводилося смакувати м’ясо, яке побувало у вогні. Люди могли спробувати його після лісових пожеж, проте це задоволення іноді закінчувалося погано. Зокрема, він чимало чув, що, коли народився, люди ласували смаженими тваринами. Бенкет тривав два дні, а на третій день м’ясо псувалося, і лісовий народ заледве не гинув од смороду і жаху, цілий світ перетворювався на гидоту, — отак близько межували насит і смертельна нудота.

Згодом після невеликих пожеж, які не знищували увесь ліс, Фюр куштував підсолоджене вогнем м’ясо, і щоразу, уже від самої згадки, у нього текла слина. Навіть тоді, коли людська повага до вогню дещо згасала і людина відбирала трохи його наїдків, неможливо було встояти перед запахом щойно засмаженої звірини в цьому спопелілому лісовому ґрунті. Аромат линув до самого неба, туманив розум і слугував виправданням, і перш ніж людина усвідомлювала, що коїть, — сиділа вже з коров’ячою лопаткою, мало не божеволіючи від цього м’яса. Вогонь приймав вибачення.

Та хіба не було натяку в тому, що вогонь завжди зберігав їжу ще й про запас, смачні обвуглені рештки. Він хотів навчити людину споживати м’ясо правильно, у більш вишуканий спосіб, аніж людство знало до того, — добре приготоване, смажене, благословенне у вогні?

Зазвичай людина знала м’ясо лише в сирому, натуральному вигляді, їла дрібних звірят — пташенят, мишей та інших, не більших від зайця. Їх одразу і клали в рот цілком, сирих і гидких, відчуваючи смак крові. Проте підсмажена м’якоть великих тварин, що побували у вогні, відкривала світ нового смаку; хіба залишишся до цього байдужим?

Вогонь був страшенним ненажерою, з безмежним апетитом поїдаючи все на своєму шляху: і ліс, і тварин у лісі. От щодо деревини, сирої чи обвугленої, людина смаків вогню не поділяла, чого не скажеш про тварин, яких він залишав запеченими і підкопченими, так наче йому більше вже в горлянку не лізло. То навіщо пропадати добру? Хіба не було б це хибним розумінням скромності, майже злочином — отак дозволити пропадати їжі?

Досвід доводив, що потрібно споживати. Коли хтось знаходив і вживав їжу вогню, а потім ходив і тремтів, очікуючи можливого покарання, якого зрештою не було, — тоді як це все пояснити?

Насолода від м’яса давала людині ситість, набавляла зухвалості, тим-то вона менше боялася наслідків, ніж із порожнім шлунком; це все-таки занадто — чекати від людини покірності, коли вона голодна. Ліпше наїстися досхочу, поки їжа не почне лізти назад, а тоді вже можна терпляче чекати наслідків: хай там що, а ти ситий.

Усе-таки вогонь рано чи пізно згасав, пожежа закінчувалася, даючи нагоду перекусити. Плем’я не зупинялося там, звідки дув вітер, а подалі від нього, тому, виявляючи такт і озброївшись досвідом, людина чудово прилаштовувалася до вогню.

Те, що Фюр знав про вогонь ще до того, як піднявся на Ґунунґ-Апі, зводилося до основного бачення лісового народу — повної залежності від вогню та можливості їсти смажене м’ясо. Це обмежувалося дещо особливими оргіями, коли після виверження вулкана чи удару блискавки лісовий народ відбував одну зі своїх великих трапез. Однак на горі Фюр налагодив щоденні та тривалі стосунки з вогнем, здавалося, на користь обом: і йому, і вогневі.

У тріщинах лави вгорі, що вдень були гарячими і смерділи, а вночі відбивали слабким світлом, вогонь вів напружене й досить жалюгідне життя: не мав чим живитися і ніколи сам не спалахував. Тож Фюр подбав, щоб там, де лава зіяла, як паща, і можна було наблизитися до неї, не обпаливши собі пальці ніг, він кидав туди гілки та їжу: фрукти, іноді якогось злощасного кролика. Вогонь завжди радів, енергійно пахкаючи полум’ям, спертим запахом, хворобливо облизуючи вогненним язиком те, що любив найбільше. Зазвичай з’їдав усі його дари, якщо тільки Фюр хитро не відкладав їх десь осторонь на попіл, тобто залишав дещо. Він, здається, навіть не помічав, що це ставало частиною Фюрової поживи. Так-так, послуга за послугу! Люди платили високу ціну за вогонь і самі отримували від нього розумний прибуток; якщо вогонь не був задоволений угодою, то іноді міг ризикнути і вийти з гри.

Таке от! Не йдеться про те, що Фюр зневажив великий вогонь, забув про Ґунунґ-Апі, ні-ні, що ви; але ж є вогонь і вогники, дітки великого вогню не завжди нездоланні, принаймні поки маленькі.

Вочевидь вогонь не був єдинимтілом, а великою родиною пломенів і вогняних духів, які поставали з іскор, вилупившись з жару Ґунунґ-Апі. Проте з кожного немовляти вогню могла спалахнути велика лісова пожежа. Таке вже траплялося, коли наймізерніший вогник примудрявся вирости у велетня, якщо мав чим насититися. Але якщо живитися не було чим, вогонь помирав, як і всі інші створіння помирали з голоду.

Отож Фюр підживлював вогонь на горі, підносив до нього гілки і дивився, що відбуватиметься: він годував дитинчат вогню і потрохи починав розуміти його природу. Коли вогонь поглинає рівно стільки полін, скільки даси, і більше не отримує, — гасне, зникає. А підкидаєш у нього дрова, він живий і великий, поки палає, а потім скулиться і врешті-решт зникає. Тоді стало зрозуміло, що кожен вогонь, який горів сам по собі, залежав од того, скільки йому вділили, та ще й від того, хто вділяв. Якщо ви занурили гілку в палахку лаву і підпалили її, то могли знову висмикнути цю гілку й покласти разом з іншою на землю, а тоді додати щіпки і гратися, як із вогняним дитинчам якогось ссавця, скільки хотілося. От якби вогонь ставав надто великим і небезпечним, то ви не докидали б у нього жодної щіпочки, і що тоді? Невдовзі вогнище слабнуло, не здатне досягнути чогось самостійно.

А що тоді казати про воду! Якби між камінням поблизу розлягалася калабаня, то вогонь можна було б приручити; навіть жар у гірських ущелинах ставав чорним і холодним, коли падав дощ. Голими руками, наповненими водою, можна було вбити на місці навіть досить велике ненажерливе дитя вогню. Ця гра з вогнем породжувала відчуття, що людина не завжди поступається Ґунунґ-Апі та його чадам.

Вечорами Фюр підіймався на Ґунунґ-Апі, щоб переночувати на теплій поверхні застиглої лави, приносив вогню їжу, виловлював іскорку і бавився з вогнем, скільки заманеться. Маленьке полум’я давало мало тепла, але досить світла, щоб поблизу ставало все видно. Маленька плямка світла, наче крихта дня посеред темряви, яка тримала ніч на відстані. Фюр давав їсти вогню і навзаєм сам їв теплу їжу. Він навіть не сподівався, що йому вдасться налагодити з вогнем дружні стосунки на взаємну користь.

Чоловік жив на горі сам, якщо не враховувати кількох жінок, які пішли за ним. Друзі його лісового дитинства залишилися внизу і блукали з племенем, мужніючи, тренуючи голос. Однак тепер, коли Фюр єдиний з лісового народу встановив стосунки з вогнем, а до нього ніхто навіть не наважувався підняти очі на вогонь, чоловік постійно міркував над тим, як спонукати інших, тих, хто внизу, до такого знайомства. Утім, спочатку він прагнув досягти такої мети, щоб не вести плем’я на гору, а принести їм вогонь.

Фюр і сам не міг пів дня підніматися по крутому схилу на гору, де тепло, надто далеко було нести їжу до багаття, лісу поблизу також нема, отож треба передати вогонь донизу. Місцина, у якій була пожива, лежала в долішніх хащах, а не на безплідній горі, тут можна і вночі обійтися без тепла Ґунунґ-Апі, якщо розведеш багаття і добуватимеш вогонь в інакший спосіб.

Тому одного дня, піддавшись раптовому пориву, щоправда, після зрілих розмірковувань і всіх знань про природу вогню, Фюр узяв запалену гілку і спустився з нею з гори. Якби він роками не загартовувався проти цього майже нездоланного жаху, що його уособлював вогонь, і не набув певного розуміння цієї стихії, то вважав би неможливим узяти те дитинча вогню, піти з ним, щезнути разом, — яке нечуване пограбування, яка зухвалість, але він зробив це!

І йому вдалося! Гора здригалася біля основи, гриміла, простягала вогненні руки аж до долини, щоб спопелити викрадача вогню та інших людей, очевидно. Проте відтоді, як Фюр покинув вулкан, минуло пів року, а гора була тиха і безпечна.

Потреби жити там більше не було. Залежність, з якою він існував, завжди тримаючись неподалік від гори, щоб дістатися до теплого нічлігу, досить складні умови, якщо не сказати рабство. Усе це дуже сковувало, оскільки навряд чи відважишся на таку тривалу мандрівку щодня. Урешті-решт, з цією образливою залежністю покінчено, чоловік добув собі власний вогонь, навіть свій вулкан, і хоч би де йому закортіло оселитися в лісі — батьківська гора вже не потрібна!

 Після того як Фюр спустився вниз із вогнем, справи просувалися дуже швидко. Він знав, як змусити вогонь розмножуватися. Полонивши його з великою небезпекою для свого життя, навіть більшою, ніж якби то була отруйна змія, прийшов, тримаючи вогонь у руках на кінці гарячої гілки, і поклав її якомога нижче на землю. Тоді дбайливо підгодовував його, докидав сухі смачні вітки і свіженьку деревину, допоки той не дужчав і не ревів люто. Тоді холоднокровно переставав підкидувати, аж поки той не заспокоївся, тихо облизуючи гілки. Потім запалив нову гілку і пішов з нею; отак спускався нижче і нижче, бо ж Фюр був віртуозом — умів керувати вогнем.

Спустившись з гори з гілкою в руках у зручне для життя місце, розпалив там багаття і дозволив вогню дужчати. Просто неймовірно, що той міг проковтнути — Фюр стягнув туди пів лісу, запакувавши його по горлянку, аж поки полум’я не виросло до неба, випромінюючи убивчий жар. Фюр ходив довкола нього і зачудовано вдивлявся в його жаркий світ, увібравши стихію в душу, і до кінця своїх днів залишався людиною вогню.

Утім, наситивши єство велетенським вогнем і побачивши нелюдську силу полум’я, дав змогу йому ослабнути: Фюр підтримував його днями і ночами за допомогою кількох гілок, аби вогонь жив, хоча б жеврів. Розвести багаття вдавалося будь-коли. Будь-якої миті можна було вилучити діток із вогнища і нагодувати за їхньою допомогою цілу сім’ю; тоді ж материнському полум’ю можна було гаснути, а вогню — множитися, приймаючи внуків і правнуків так багато й часто, скільки душа бажала. Так приручили вогонь! Багаття, яке розпалив Фюр, ніколи не гасло! Од того вогню, що його вперше роздобув Фюр, народилися всі багаття, знову і знову даючи потомство іншим ватрам, біля яких він жив відтоді, коли приніс вогонь своєму племені, власне, у кожне родинне вогнище. Саме від племені Фюра вогонь поширювався на інші, на весь лісовий народ, а відтак ширився цілою землею так далеко, доки ступала людська нога.

Але через вогонь люди розділилися на племена, що приручили вогонь і мали традицію його плекання, і тих, хто позичав вогонь для господарських потреб, не усвідомлюючи його священного значення. Через те й відбувся глибокий розкол, що мав доленосні наслідки. Однак навіть ті, хто навчився користуватися вогнем, не розуміючи його сутності, здобули величезну перевагу над іншими створіннями. Річ не лише в тому, що тепер вони могли в будь-який час запекти собі м’ясо без ризику для життя, як було тоді, коли ще носили запалену гілку і мусили постійно підживлювати вогонь. Тепер люди мали змогу щовечора відпочивати біля гарячого полум’я. У них з’явилося освітлення, і вони стали господарями ночі з її предвічними жахами, хижаками й невидимими страшними силами, що панували в темряві, проте тікали від вогню і світла.

Пішли в небуття ночівлі без сну, коли люди сиділи в моторошній темряві, щомиті боячись опинитися в кігтях леопарда. Тепер вони вмощувалися біля багаття і дивились, як дикі тварини блукають на межі світла, злякано глипаючи на могутнього союзника людей. Великі дикі кішки вдихали приємний людський запах, який вабив, збуджував спогади, але на заваді ставав вогонь. Вони вичікували, піднявши напоготові передню лапу, ковтаючи слину, жадібно дивлячись на розкішну їжу, освітлену вогнем, — таку близьку і таку недосяжну, бо не могли переступити магічне коло вогню.

А там сиділа маленька людина, що глибоко і спокійно пізнала цю стихію, відчувала затишок, навіть якщо гризла костомаху брата тих самих зголоднілих під вечір хижаків, які безпорадно бродили довкола й зирили на багаття.

Люди ревно дотримувалися Угоди з Вогнем, себто годували його, приносили йому жертви. Окрім дров, що задовольняли грубий апетит полум’я, треба було хоча б раз на день пригощати його м’ясом, і слід сказати, що маленькі люди робили це з особливою запопадливістю, за можливості — кілька разів на день, якщо могли добути жертовних тварин.

Для далеких племен, що отримали вогонь з другихтретіх рук, а можливо, уже й забули, звідки взяли його, про це більшість лісового люду не дуже пам’ятала — привілей вогню як найвеличнішого співтрапезника, та й узагалі божественне походження трапези поступово відійшло на другий план. Однак було усталено, щоби плем’я, яке принесло вогонь, міцно берегло цю традицію від імені всього лісового народу.

Посвячені тут, натхненні настановами Фюра, не відмовляли в належних вогню почестях, аби той горів. Їхню поведінку переймали інші, що користувалися вогнем. Тим-то решту племен, природно, шанували їх, посвячених, тих, що підтримували теплі стосунки з духом вогню, а не сам дух. Їхні жертвоприношення мали відповідну силу, тому було справедливо постачати їм жертовних тварин, яких вони потребували; це те, що міг зробити для спільного добра непосвячений. Отож плем’я людей вогню ніколи не клопоталося про себе, а натомість отримувало в ролі свого незаперечного права всіх убитих тварин для потреби вогню і власного споживання. Ця домовленість тривала, допоки про її походження не забули, хоч і залишалася в силі, яку називали «вкорінення».

Щоправда, усе це відгукнулося в майбутньому вагомими наслідками, пов’язаними з вогнем; певні зміни відбулися і в бутті лісового народу — вони споживали чимало м’яса. Отак люди порушили мир із тваринами і стали мисливцями.

• Переклала з данської Оксана Смерек.

• Обкладинка Марії Гумецької.

Книга вийшла в рамках проєкту «Літературний безвіз» за підтримки програми «Креативна Європа».