Роберт Джексон Беннетт «Крапля скверни»

Анотація

Вогка ніч у Яровдолі, на задвірʼї Ханумської Імперії. Із замкненої кімнати на верхівці вежі, яку пильно охороняють, зникає Імперський Скарбник. А через пʼять днів його рештки виловлюють із віддалених каналів серед джунглів.

Місцеві вартові розводять руками, тож Імперія відряджає їм на поміч Дініоса Кола, карбувальника, наділеного бездоганною памʼяттю, та його ексцентричну наставницю – Анаґосу Долябру. Особливої делікатності справі додає те, що зниклий був членом дипломатичної делегації, що веде надважливі переговори з королем цих земель, які Імперія не може дозволити собі втратити. Зрештою, саме у водах Яровської затоки стоїть жаский Саван, де з полеглих левіафанів виточують таку цінну кров.

***

МЕНЕ РОЗКВАРТИРУВАЛИ У СЕРЦІ НОВОГО МІСТА, СЕРЕД численних іялетських контор, що керували багатьма імперськими заводами у Яровдолі. То була одна зі скромніших будівель, хоча й доволі затишна; але коли я підходив, то помітив хлопчину-дверника, який метушився і нервово походжав вуличкою туди-сюди.

Коли він помітив мене, то підбіг з розчервонілим лицем, вигукуючи:

– Сигнуме! Сигнуме, сер, ви… ви ж із Юдексу? Ви не могли б допомогти мені, будь ласка, сер?

– Можливо? – збентежився я. – У чому справа?

– Це все, е-е-е, інша офіцерка Юдексу, сер.

Моє серце тьохнуло.

– Ох. І що ж вона накоїла цього разу?

– Бачте, вона на терасі і… і це все запах, сер. Вона там їсть, але… але запах просто жахливий, і я не знаю, що робити!

Я зітхнув:

– Проведіть мене, будь ласка.

Дверник повів мене круг будинку. Війнув ледь чутний вітерець, і я вловив різкий відразливий сморід гнилих морепродуктів. Ми повернули за ріг, і я зупинився як вкопаний.

На пагорбі з видом на затоку була облаштована тераса, вимощена каменем й умебльована плетеними кріслами й столиком. Справді мальовничий куточок, який, однак, перетворився на могильник устричних мушель.

Майже половину тераси вкривали купи блискучих черепашок, скойок і перламутру, а калюжі каламутного устричного соку запікалися в променях призахідного сонця. Їх годі було злічити, там набралося щонайменше кількасот устриць. Гори мушель плавним півколом здіймалися круг чайного столика посеред тераси, і саме там, біля мокрющого мішка нечищених молюсків, сиділа, згорблена, моя керівниця, Імуніс Анаґоса Долябра, і розколупувала чергову черепашку тупим ножем.

– Вони вже починають протухати, – заскімлив хлопець-дверник біля мене. – Нам уже почали скаржитися службовці з інших покоїв! Тераса засмердиться на тиждень, якщо її не прибрати якнайшвидше, а вона не хоче ні зупинятися, ні перебиратися в інше місце…

На моїх очах Ана розламала мушлю, вивільнила з неї м’ясо, сьорбнувши втягнула його до рота й пожбурила скойку через плече. Хоча мій шлунок уже заспокоївся, це видовище – вкупі із запахом тухлої морської живності – зворохобило його знову.

Ана рвучко задерла свою світлу голову. Тоді принюхалась і повільно повернулася до мене обличчям – хоча й не могла мене бачити, адже її очі були зав’язані щільною червоною тканиною. Як завжди.

– Діне! – зраділа вона. – Ти вже тут!

– Тут, мем, – я зітхнув, відіслав геть хлопчину і взявся прокладати собі шлях між купами мушель, хрускаючи чобітьми по кам’яній долівці, поки не зупинився позаду Ани, – Але, мем, домовласник попросив мене…

Вона підняла палець.

– Перш за все! Скажи-но, Діне, чи далеко звідси до моря?

Я обвів очима узбережжя:

– Кілька миль. Може, менше. Але що…

– Маю до тебе прохання, – перебила Ана. – Мене цікавить, чи не міг би ти збігати до берега й набрати мені цеберко морської води, бажано десь далі від водоростей, – вона заусміхалася так широко, що кутики її рота ледь не торкалися вух. – Я, бачиш, смакую це місто. Цей край. Це море.

Я почухав брову великим пальцем, вислуховуючи її:

– Справді, мем?

– Ще й як. Знаєш, устриці вбирають усе, що є навколо, поки ростуть. Я можу на смак відчути, звідки вони, – Ана крутнула тупим ножичком зі спритністю опівнічного вбивці й із вогким клацанням розкрила ще одну скойку, аж юшка потекла по її пальцях. – Бракує лише дрібки солі. А якщо взяти відро морської води й повільно виварити її, то залишиться найчистіша морська сіль. Ото була б дивовижа – скуштувати плоть самого моря, приправлену його ж власною сіллю! Це надто поетично, щоб не спробувати. Хіба ні?

– Я й не знав, мем, що ви маєте таку невтамовану жагу до устриць.

– Ой, Діне, насправді я не голодна. Мені йдеться про те, що всі устриці різні. Смак кожної з них дозволяє відчути, на якому рифі її зібрали, з якого боку вона росла, у яких водах розвивалася. Вони як мелодії океану, втілені у плоть, – Ана нахилилася до узбережжя правим вухом. – Ти лиш послухай. Я ще не бувала так близько до моря… Весь світ навколо мене бринить закономірностями. Я чую серцебиття океану в накочуванні хвиль. Відчу ваю, як вітер виплутується зі своїх диких завихорень над водою. А тепер ще й смакую ці води й усе, що живе в них, – вона дико зашкірилася, вишкрібаючи згусток сіруватого м’яса з дна черепашки. – Цікаво… Чи може бути щось ближче до куштування плоті левіафанів, ніж це? Чи ці устриці вбирають дрібку їхньої сутності? – Ана гучно висмоктала молюска. – Бо я чувала, що деякі частини титанів їстівні, якщо з них правильно виточити кров…

Я скривився. Хоча я й не знав суті Аниних розумових видозмін – моя керівниця від самого початку дратувала мене не охотою їх розкривати, – та вона завжди горіла жагою вишукувати закономірності, що виходила далеко за межі фанатизму. Від стародавньої історії до каменярства, кольорових цяток в людському оці, а тепер, здається, ще й устриць – Ана ненаситно прагнула нових, маловідомих знань, щоб їх препарувати й аналізувати, і тому часто ходила з пов’язкою на очах, стверджуючи, що надмірне сприйняття світу заважає їй зосереджуватися на тому, що її цікавить.

– Чи ви готові почути мою доповідь за сьогодні, мем? – голос но запитав я.

Ана відкинула виїдену скойку набік, і та покотилася по купах:

– Боженьки, який ти нетерплячий. Хіба твій день минув невдало?

Я скривився від думки про суві йчик пергаменту в кишені. Мав відчуття, ніби ношу в кишені гармату з підпаленим ґнотом.

– Так, – буркнув я. – Невдало.

– Хочеш сказати, що ти не насолодився шестиденним плаванням річкою за паскудної погоди, – широко посміхнулася Ана, – заради того, щоби дістатися сюди й витріщатися на промоклі трупи? Наша домівка, Діне, всюди, де знаходять мерців за складних чи дражливих обставин. Ти мав би почуватись тут цілком невимушено! Скажи-но мені: яка ця справа? Видається складною чи дражливою?

– Я б сказав: і те, й інше, мем. Однак станом на зараз виглядає більш складною, ніж дражливою.

Ана насупила чоло:

– Справді? Я часом не прочитала помилкові накази? Це ж Скарбник, так? Знайдений мертвим у каналі?

– Це лише частина правда, мем. Але так.

Її чоло насупилося так, що зморшки нагадували пагорби:

– Я собі гадала, що справа виявиться просто дражливою, з огляду на те, що це Скарбника знайшли мертвим. А втім, ти кажеш, що вона ще й складна? Ти що, не маєш жодного уявлення, як його вбили?

– Жодного, – відповів я. – Чоловік начебто щезнув із власного житла. У нас немає ні мотивів, ні підозрюваних, ні ще чогось. Залишилася тільки пляма крові на ліжку і якийсь дріб’язок.

Ана кивнула, сторожко слухаючи:

– Ага! Що ж. Можливо, це таки вартісна справа. Як захопливо, – вона витерла губи рукавом і підвелася. – Знаєш, Діне, ти не дурний хлопець.

– Дякую, мем, – втішився я.

– Чи радше не надто дурний хлопець.

– Дякую, мем, – я втішився значно менше.

– Ти зазвичай швидко вловлюєш, куди хилиться справа, навіть якщо не бачиш повної картини. А от коли вже ти по-справжньому збитий з пантелику, тоді справа може ви явитися помірно захопливою, – Ана підставила мені лікоть. – Ходімо! Відведи мене в мої покої, обговоримо все там. І відкупися від того настирливого хлопчиська, щоби він поприбирав цей сраний непотріб.

***

«Крапля скверни» – це друга книга трилогії Роберта Джексона Беннетта «Тінь левіафіна». Перша – «Затруєна чаша» – була удостоєна Премії «Г’юґо» і Всесвітньої премії фентезі за найкращий роман 2025 року.

На книгу триває передпродаж.

Очікувана дата прибуття на склад – 20 червня 2026 року.