Анотація

«Вінець» – перша частина славетної трилогії «Крістін, донька Лавранса» відомої норвезької письменниці, лавреатки Нобелівської премії 1928 року, Сіґрід Унсет. Три частини роману – три основні періоди в житті головної героїні Крістін, перша з яких розповідає про розвиток і становлення батькової улюблениці від дитячих літ, забав на подвір’ї, пізнання таємниць лісу, знайомства з монахом Едвіном, який, врешті, стане її неформальним духовним наставником, аж до заручин і виборювання права на заміжжя за покликом серця. Крістін, попри традиційне виховання і навчання, попри втрати, помилки і страхи, мужньо бореться за щастя бути поруч з коханою людиною.

Контекст:

Крістін закохується у чоловіка, значно старшого за неї і з доволі темним минулим. Почуття поглинають дівчину, і вона зізнається Ерленду в коханні. Закохані шукають нагод зустрітися.

***

Ерленд не прийшов на службу, як обіцяв Крістін, і вона думала про це більше, ніж про Боже слово. Вона не сумувала, що так сталося, лише відчувала, що її немов відрізали від усього, що раніше було таке важливе.

Вона намагалася заспокоїтися. Ерленд вважав за краще, щоб ніхто поки що не знав про їхню дружбу. Крістін і сама розуміла, що це було мудро. Але її серце так тужило за ним, що вона плакала, засинаючи у стабюрі поруч із маленькими доньками Осмунда.

Наступного дня вона пішла до лісу з наймолодшою з дядькових доньок, шестирічкою. Щойно вони вийшли на пасовисько серед лісу, їх наздогнав Ерленд. Крістін знала, що це він, ще до того, як побачила, хто йде.

– Я цілий день сидів тут, на пагорбі, і спостерігав за подвір’ям, – сказав він. – Знав, що ти обов’язково вигадаєш щось…

– Гадаєш, я вийшла, щоб зустрітися з тобою? – сказала Крістін, сміючись. – І ти не боїшся бігати по лісі мого дядька із собаками і луком?

– Твій дядько дозволив мені полювати тут, – відповів Ерленд. – А собаки Осмундові. – Він погладив їх і підняв дівчинку на руки. – Ти мене знаєш, Раґндід? Якщо нікому не скажеш, що ми розмовляли, я дам тобі це, – і він дістав мішечок із родзинками і дав їх дитині. – Я приніс їх для тебе, – сказав він Крістін. – Гадаєш, ця дитина зуміє втримати таємницю?

Вони швидко завели розмову і сміялися. Ерленд був одягнений у короткий коричневий камзол, який щільно прилягав до тіла, а на голові мав маленьку червону шовкову шапочку. Він мав такий молодий вигляд, сміявся й грався з дитиною, але іноді брав Крістін за руку і стискав її, поки їй не ставало боляче.

Ерленд згадав чутки про війну і тішився.

– То я зможу повернути прихильність короля, – казав він, – і тоді все піде легше! – палко говорив він.

Нарешті вони сіли на галявині серед лісу. Ерленд тримав дитину на колінах, Крістін сиділа поруч, у густій траві він грався з її пальчиками. Він вклав їй у руку три золоті каблучки, перев’язані шнурком.

– Незабаром, – прошепотів він, – ти матимеш їх стільки, скільки зможеш надягти на пальці...

– Я чекатиму на тебе тут, на цій галявині, щодня приблизно о цій годині, поки ти будеш у Скуґу, – сказав він, коли вони прощалися. – Приходь, якщо зможеш.

Наступного дня Осмунд, син Бйорґульфа, вирушив з дружиною та дітьми до маєтку родичів Ґюрід у Гаделанді. Їх лякали чутки про війну, бо місцеві пам’ятали, як герцог Ерік напав на цю місцевість кілька років тому. Стара мати Осмунда так перелякалася, що хотіла шукати притулок у Ноннесетері, та і до того ж вона не могла подорожувати разом з іншими, бо була надто слабка. Тож Крістін мала залишитися з нею, доки Осмунд не повернеться з Гаделанду.

Опівдні, коли всі в садибі відпочивали, Крістін пішла до кімнати в стабюрі, де ночувала. Вона привезла із собою одяг у мішку з овечої шкури і тепер переодягалася, наспівуючи собі під ніс.

Батько подарував їй небесно-блакитну сукню зі східної грубої бавовняної тканини, яку прикрашав дрібний візерунок червоних квітів. Крістін одягла її, розчесала волосся, перев’язала його червоними шовковими стрічками, туго підперезалася червоним шовковим поясом і надягла на пальці Ерлендові персні. Думала, чи вважатиме він її вродливою.

Двоє собак, які були з Ерлендом у лісі, ночували в стабюрі, і Крістін узяла їх із собою. Вона непомітно пройшла між будинками і пішла тією ж стежкою, що й учора, через пасовисько.

Галявина серед лісу самотньо й тихо лежала під палючим полуденним сонцем. Сильний запах сосен, що оточували галявину зусібіч, стояв у повітрі. Сонце пекло, і блакитне небо, здавалося, скоро впаде на верхівки дерев.

Крістін сіла в затінку на узліссі. Її не засмучувало, що Ерленда тут не було, вона знала напевно, що він прийде, і раділа, що зможе посидіти трохи на самоті й бути першою.

Вона прислухалася до тихого гудіння комах над жовтою, випаленою сонцем травою, зірвала кілька сухих пахучих квітів, до яких змогла дотягнутися, і, розтираючи їх між пальцями, нюхала. Крістін сиділа з широко розплющеними очима, занурившись у якусь дрімоту.

Вона не ворухнулася, коли почула в лісі коня. Собаки загарчали, шерсть на їхніх шиях настовбурчилася, а потім вони побігли галявиною, гавкаючи і виляючи хвостами. Ерленд зіскочив з коня на узліссі, відпустив його, поплескавши по боках, і побіг до Крістін, а собаки стрибали навколо нього. Він схопив їхні морди в руки і підійшов до Крістін, ведучи двох сірих, схожих на вовків звірів. Крістін усміхнулася й простягнула руку, не встаючи.

Коли вона дивилася на голову, що лежала в неї на колінах, щось промайнуло в її свідомості, якийсь спогад. Щось виринуло, водночас чітке і далеке, немов садиба з’явилася з-за хмар на гірському схилі, коли на неї потрапили промені сонця. У її серці наче прокинулася вся ніжність, про яку колись благав Арне, син Ґюрда, коли вона ще не розуміла його слів. Злякано, але пристрасно вона притягнула Ерленда до себе і поклала його голову собі на груди, цілуючи, ніби боячись, що його в неї заберуть. А коли побачила його голову у своїх руках, їй здалося, що тримає дитину. Крістін заплющила йому очі однією рукою, а другою обсипала його губи й щоки поцілунками.

Сонце заховалося десь за деревами, а понад верхівками дерев збиралися темні важкі хмари, які незабаром захопили все небо. Де-не-де мерехтіли невеликі червоні, як мідь, блискавиці. Баярд підійшов до них, голосно заіржав, а потім застиг на місці, втупившись кудись. Невдовзі за його спиною спалахнув стовп першої блискавки, а грім пролунав зовсім неподалік.

Ерленд підвівся і взявся за коня. У найнижчому кінці галявини стояла стара стодола, вони підійшли до неї, і Ерленд прив’язав Баярда до кілків просто біля дверей. Там лежало сіно, Ерленд розстелив плащ, і вони посідали, а собаки лягли біля ніг.

І ось галявину накрив дощ, застеливши двері простирадлом крапель. Він зі свистом лупив листя і бив по землі. Незабаром їм довелося зайти глибше, подалі від крапель, що падали з даху. Щоразу, коли блискало і гриміло, Ерленд шепотів:

– Тобі не страшно, Крістін?

– Трохи, – пошепки відповідала вона, притискаючись до нього.

Вони не знали, як довго так сиділи. Гроза минула швидко, грім чувся десь далеко, сонце світило на мокру траву за дверима, а з даху чимраз рідше падали блискучі краплі. Солодкий запах сіна ставав дедалі сильнішим.

– Я маю іти, – сказала Крістін.

– Так… – відповів Ерленд, торкнувшись її ноги. – Ти змокнеш, їдь ліпше верхи, а я вийду з лісу пішки, – і так дивно подивився на неї.

Крістін затремтіла, серце швидко билося, а руки були холодними і липкими. Коли Ерленд палко її поцілував, вона спробувала відштовхнути його від себе. Він на мить підняв обличчя, і Крістін пригадала одного чоловіка, якому якось дали їсти в монастирі. Він цілував простягнутий йому хліб. Крістін опустилася назад на сіно і дозволила Ерленду робити із собою що завгодно.

Вона сиділа прямо, коли Ерленд піднявся з її колін і сперся на лікоть.

– Не дивись так, Крістін!

Його голос немов ножем полоснув душу Крістін – він не був радий, він був нещасний!

– Крістін, гадаєш, я заманив тебе сюди, в ліс, щоб узяти тебе силою? – обережно запитав він згодом.

Вона гладила його по волоссю і не дивилася на нього.

– Та ні, ти відпустив би мене, якби я попросила, – сказала вона тихим голосом. – Не знаю, – відповів Ерленд і сховав обличчя у її колінах. – Думаєш, я міг би зрадити тебе? – пристрасно запитав він. – Крістін, присягаюся тобі своєю християнською вірою, нехай Бог відвернеться від мене в останню годину, якщо я не буду вірним тобі аж до смерті...

Крістін нічого не могла на це відповісти, лише без упину гладила його волосся.

– Мені час іти додому, правда? – зрештою запитала вона і, здавалося, зі смертельним жахом чекала на його відповідь.

– Напевне, – відповів він понуро. Швидко підвівся, підійшов до коня і почав його відв’язувати.

Тоді Крістін теж підвелася. Вона повільно і болісно починала все усвідомлювати. Не знала, на що сподівалася, – що він посадить її на свого коня й забере із собою, щоб вона не поверталася до інших людей? Усе її тіло немовби боліло від подиву. Невже оці почуття й оспівують? А позаяк усі ці почуття виникали через Ерленда, Крістін відчувала, що стала його, і не знала, як їй далі жити без нього. А тепер вона мала піти, але ніяк не могла це осягнути.

Ерленд пішов лісом, ведучи за собою коня. Він тримав її руку у своїй, але вони йшли мовчки.

Коли вони відійшли так далеко, що на горизонті завиднілися будинки в Скуґу, він попрощався з нею.

– Крістін, не сумуй. Настане день, коли ти станеш моєю законною дружиною.

Але її серце на мить зупинилося, коли він промовив це.

– То ти зараз поїдеш від мене? – злякано запитала вона. – Так, щойно ти поїдеш зі Скуґа, – відповів він, і його голос уже звучав бадьоріше. – Якщо не буде війни, я поговорю з Мунаном, він давно наполягає, щоб я одружився. А потім ми разом поїдемо до твого батька.

Крістін понурила голову. Кожне його слово немов розтягувало час, майбутнє здавалося недосяжним, думки про монастир і Йорундґорд ставали важкими. Ніби якась течія несла її кудись.

– Ти спиш сама на горищі? – запитав Ерленд. – Я можу прийти вночі. Впустиш мене?

– Так, – ледь чутно промовила Крістін. І на цьому слові вони попрощалися.

• Переклав з норвезької Микита Никончук.

• Обкладинка Марії Гумецької.

Книга вийшла в рамках проєкту «Літературний безвіз» за підтримки програми «Креативна Європа».