Любите епічне фентезі, але втомилися від сучасних авторів з їхнім ультранасиллям, песимістичністю та цинізмом? Хочете зануритися у багатий світ з глибокими персонажами? Бажаєте, врешті-решт, почитати щось "як у Толкіна", але без прямого копіювання? Готуйте місце на полиці, бо я маю для вас ідеальну книжку!

"Трон із драконових кісток" – це перша частина трилогії "Пам'ять, Скорбота і Шип" (поетична назва, еге ж?). Вона оповідає великого розмаху історію держави, де тільки-но помер король і всі відчувають, що грядуть зміни, які порушать і без того нетривкий мир. До того ж, наче людям мало бід, ширяться чутки про давнє зло, яке вичікує нагоди, щоби завдати удару. І от, посеред цієї епохальної історії протистояння народів, у серці "Трону із драконових кісток" – Саймон, підліток-кухарчук при дворі короля. Це трохи недолугий хлопчина, який не знає чого хоче від життя, всіляко уникає роботи в замку і ніхто не вірить, що з нього буде хоча би щось путнє. Втім, у Саймона добре серце і деколи це – єдине, що має значення. Саме за його історією ми будемо слідкувати більшу частину роману, час від часу перемикаючись на сильних світу цього та плани, які вони виношують.

Власне, персонаж Саймона – це перше, за що варто похвалити Теда Вільямса. У багатьох авторів підлітки виходять неправдоподібними і часто поводяться геть як дорослі сформовані особистості. Ну, або ж це я був якимось не таким підлітком, тому мені важко їм співпереживати. Саймон же навпаки часто невпевнений у собі, місцями дуже різкий із людьми, які йому небайдужі, постійно розривається від суперечливих почуттів. І знаєте що? Такому підлітку віриш! Просто таки вражає його історія дорослішання від постійного жалю до себе і до моменту коли він стає... ну, тут не буду спойлерити, це потрібно почитати самостійно.

Інша перевага книжки, яка мені дуже відгукнулася, може, втім, відлякати деяких читачів: нам дають вдосталь часу познайомитися з героями та світом, перш ніж події закрутяться. Сюжет по-справжньому набирає оберту приблизно зі 190-ої сторінки і не вгамовує темпу аж до самого кінця. Проте, до цього ми разом зі Саймоном лазимо дахами замку Гейголт, підслуховуємо за вельможами, довідуємося історію цього світу та й просто набираємося сил, поки є затишшя перед бурею. Розумію, що для декого це може бути надто марудним і довгим вступом, начебто без важливих подій, а от для мене – якраз те, що треба! Моя улюблена частина "Володаря перснів" – перші розділи, де ми у компанії гобітів слухаємо місцеві плітки у пабі, готуємося до дня народження Більбо та Фродо, та й загалом знайомимося з нашими головними героями. Те ж саме у мене було і з "Колесом часу", де мені дуже полюбився початок книжки. Мені подобається, коли автори дають нам просто побути з персонажами, не змушуючи їх постійно рухати сюжет вперед.

Що ж до мінусів, то жоден з них мені аж ніяк не зіпсував враження від книжки, але згадати про них все ж варто. Передусім, світ, який створив Вільямс, здається доволі вторинним: типове класичне фентезі, побудоване за лекалами середньовічної Європи. Назви деяких істот відрізняються від визнаного канону ельфи-орки-гноми, але аж ніяк не варто очікувати чогось дуже оригінального, як у Брендора Сандерсона в його "Хроніках буресвітла". Те ж саме стосується й місцевих народів, культур і релігій – вони напряму запозичені з нашого світу. У войовничих римерійцях, наприклад, легко вгадуються скандинави. Особливо коли йдеться про їхні старі вірування: одноокий Удун (Одін), Дрор з його молотом (Тор), Фрея (тут навіть ім'я те ж) та світове деревом. Так само легко проглядаються кельти, римляни та брити. Панівна релігія континенту взагалі настільки багато запозичує з християнства, що аж незручно стає. Також для мене власні назви (локації та імена героїв) здалися надто складними і такими, що за ними важко розрізнити походження персонажів. Можливо я розбалуваний Толкіном і його стрункою відповідністю власних назв і різних рас та земель (зрештою, його Середзем'я виросло з любові до мов), але у "Троні із драконових кісток" я за назвами міг зрозуміти лише хто є мешканцями центральних земель (звідки походить Саймон), бо у них типові англійські імена.

Підсумовуючи, скажу, що "Трон із драконових кісток" Теда Вільямса – це те фентезі, якого мені дуже не вистачало не лише у власній бібліотеці, а й на українському книжковому ринку загалом. Це сполучна ланка між класичним фентезі Толкіна і сучасним фентезі Мартіна та Аберкромбі. Чудово написана, майстерно продумана історія, яку мені захотілося перечитати тільки-но я її закінчив. Окрема подяка Видавництво "Апріорі" за якісні переклад, редактуру та оформлення. Тож мерщій читайте "Трон із драконових кісток", ви не пошкодуєте! Ну а я з нетерпінням чекатиму на продовження цієї історії (знаю, що зараз воно на стадії перекладу).

P. S. До речі, якщо мій короткий опис сюжету здався вам знайомим, то це через те, що Джордж Мартін надихався "Троном із драконових кісток", коли задумував свою "Гру престолів". Я читав статтю про Вільямса, де згадувався кумедний випадок на фентезійному фестивалі, коли Мартін жартома намагався силоміць вигнати Вільямса додому закінчувати уже нарешті свою трилогію, бо "скільки ж можна тягнути!". А он як, врешті, вийшло

«Якщо твій ворог приходить говорити з тобою з мечем, відчиняй йому двері й говори, але тримай свій меч під рукою. Якщо він прийде до тебе з порожніми руками, теж привітай його. Але якщо він прийде з дарами — піднімайся на мури і кидай у нього камені».

Ну чого я раніше не взяла її читати? Як фентезі, то це повне попадання у мої смаки: політика, БАГАТО ПОЛІТИКИ, ріст головного героя, тема добра та зла, багато легенд та загадок, велика кількість держав та рас! Якщо ви поціновувач фентезі, то чого ви чекаєте й не читаєте цю книгу?

Анотація: Що стається після смерті справді великого короля, як-от король Артур? Чвари, розруха, війни, смерть, кров і страждання «маленьких» людей, доля яких опинилася на шляху велетенського безжального Колеса, яке або розчавить їх, або піднесе на осяйні вершини, або скине у прірву відчаю і горя. Герої борються за своє життя, й гадки не маючи, що саме від них залежить, житиме чи загине увесь світ, уся людська цивілізація. Вони не здаються навіть у безвиході, сподіваючись, що Колесо зробить новий оберт і доля їм усміхнеться. Наближається вирішальна битва Світла і Пітьми, і від них залежить, хто переможе.

Верховний король вмирає, залишивши після себе двох спадкоємців. Як воно зазвичай буває? Старший син повинен стати королем. Так воно й відбувається, але є один момент: самодержець повинен бути за добро, а не ставати маріонеткою зла. Саме це й приводить Остен Ард до самого справжнього хаосу.

Саймон — звичайний кухарчук, який ну ніяк не всядеться на місці: він хоче слави, хоче бути хоч кимось окрім того, ким хлопець вже є. Як гадаєте, чи працює в цей раз класика жанру, що саме він потрапляє у вир битви Добра та Зла? Звісно ж так воно й є. В один момент його спокійне життя просто робить переворот, після чого Саймон стає самим центром дійства на цілому континенті.

Ах так, щодо короля та принца: новий владика королівства — Еліас — буквально стає маріонеткою, через якого пробуджується давнє та темне зло, яке, у свою чергу, хоче знищити принц Джошуа. Та чи зможе? Чи зможе Саймон та його ватага допомогти принцу врятувати не тільки свою країну, а й увесь світ?

Так хочу вже продовження, бо від останніх сторінок цієї частини я просто в шоці!

Хлопець Саймон росте у королівському палаці. І він справжній мрійник. Всі вважають його нездарою, але старий доктор, що наче маг, а може й ні, бере його до себе на навчання.

Тим часом король помирає, його старший син магічним чином зникає, а молодший син має тікати від ще одного сина, який сідає на той самий трон із драконових кісток. І втеча ця не обійшлася без допомоги нашого героя Саймона.

Але і самому хлопцю тепер треба тікати, що він і робить забравши із собою працю доктора, яку той велів конче доставити одному своєму знайомому музиканту.

Так інтригу автор закрутив добрячу. А далі біг, знайомство з різними людьми і не тільки людьми, знову біг, справжня небезпека, що постійно його переслідує, знову біг і знову знайомства.

Всього і не перерахувати, бо сюжет дуже насичений, але автор викладає все поволі, не поспішаючи. Наче смакуючи він знайомить читача із світоустроєм та характерами персонажів.

І лише під кінець я зрозуміла, що це введення в основні події сюжету.

"Нічого собі введення на 700+ сторінок", скажете ви.

А я відповім, що в епічному фентезі інакше не буває. І шлях становлення головного героя із звичайного незграбного парубка до справжнього героя не може бути простим і коротким. Інакше це не буде тим самим героїчним та епічним фентезі.

В цілому, я задоволена, і залюбки читатиму продовження.

Чи думав колись Саймон, простий кухарчук, що стане частиною епічних подій, які зачеплять увесь Остен Ард? Звісно, ні. Просто жив, блукав коридорами замку, ховався від стусанів покоївки Рейчел і намагався щось путнє вивчити на уроках придворного лікаря. Та доля вирішує додати фарб у життя героя і затягує його у світ королівських зрад (куди ж без них?), політичних ігор (аякже), чорної магії (уууу) і знайомить з таємницями королівства.

Чи важко читалось? А без того ніяк, такі умови жанру. Надважкі імена героїв, їхніх дітей, їхніх предків, сватів, братів і коней, хто є хто і з якого королівства... Ось тому глосарій наприкінці, стільки разів рятував, що й не злічити. А ще прекрасна карта 😍 Та відверто, як в будь-якій великій книзі, треба трошки потерпіти (100-150 сторінок), влитись в історію і насолоджуватись, бо далі буде так цікаво, що очі відірвати від читання неможливо.

Ще багато хочеться сказати про цю книгу, бо вона дійсно варта бути на полиці — і я просто щиро вам її раджу, якщо ще не читали чи сумнівались. Нє, бо ж хтось має зі мною чекати другої частини?! 😂»