Анотація

Рим, виснажений страхом і доносами часів диктатури Сулли... Молодий Ціцерон береться захищати людину, обвинувачену у вбивстві власного батька. Щоб довідатись правду, він звертається до Гордіана – приватного шукача, який крок за кроком розплутує справу, що веде до впливових і небезпечних людей.

«Римська кров» – це захопливий історичний детектив і проникливий портрет Республіки на зламі епох. Стівен Сейлор відтворює античний Рим з документальною точністю і водночас наповнює його живими голосами, пристрастями та страхами людей, чия доля вирішується в тіні великої політики. На сторінках першого роману з циклу Roma sub Rosa читачеві належить разом з Гордіаном встановити, хто тут жертва, а хто – справжній злочинець…

Контекст:

Гордіан Шукач вперше розмовляє віч-на-віч із Секстом Росцієм-молодшим в убогому крилі будинку Метелли й намагається з'ясувати, чи справді син міг зважитися на вбивство батька.

***

– Скажи мені дещо, – гучно промовив я. Ціцерон звів брови разом і труснув головою, але змах моєї руки змусив його відступити. – Скажи мені тепер, перш ніж ми рушимо далі. Сексте Росцію з Амерії, вбив ти свого батька чи якимсь робом спричинив його вбивство?

Я став над ним, самою своєю поставою змушуючи його глянути вгору, що він і зробив. Побачив я просте обличчя, з тих, які так люблять вихваляти римські політики, обличчя, потемніле від сонця, загрубіле від вітру, покарбоване часом. Росцій міг бути багатим хліборобом, а все ж хліборобом. Ніхто не може управляти селянами, не набравши водночас селянського вигляду; ніхто не може обробляти землю, навіть використовуючи для цього рабів, не призбиравши водночас бруду під нігтями. Секстові Росцію була притаманна якась неотесаність, грубість, обмеженість, гранітнонепорушна байдужість. Це був той син, якого покинули на селі, щоб він там шмагав по спинах упертих невільників і наглядав за тим, як волів витягують з канав. Тим часом вродливий молодий Гай зростав як розпещений міський хлопець, з міськими звичаями, в домі батька – любителя задоволень.

Я шукав у його очах образи, гіркоти, заздрості, захланності. Не помітив нічого такого. Побачив натомість очі тварини, що одною ногою застрягла в капкані і чує галас, з яким наближаються мисливці.

– Ні, – відповів нарешті Росцій тихим хрипким шепотом. Некліпним поглядом дивився мені в очі. Я бачив тільки страх, і хоча страх швидше, ніж будь-що інше, змушує людину брехати, я відчував, що він каже правду. Ціцерон мусив бачити те саме; то Ціцерон сказав мені, що Росцій невинуватий і що мені досить зустрітися з ним, щоб впевнитися в цьому.

Секст Росцій був середнього віку. Знаючи, що він усе життя тяжко працював і розпоряджався значним майном, я мусив припустити, що його нинішній вигляд не був йому притаманний. Над ним нависав страшний тягар непевного майбутнього, – чи, може, це було страшне почуття провини за скоєний злочин? Його волосся й борода були довшими, ніж допускав навіть сільський звичай, поплутаними, занедбаними, перетканими сивиною. Його тіло, скоцюрблене в кріслі, здавалося згорбленим і кволим, хоча простий погляд на Ціцерона чи Руфа показував, що він був куди більший за них, з добре розвинутими м’язами. Під очима залягали тіні. Шкіра обличчя була землистою, губи сухими й потрісканими.

Цецілія Метелла запевняла, що вночі він прокидався з криком. Безперечно, їй вистачило раз його побачити, щоб вирішити, ніби він божевільний. Але Цецілія ніколи не ходила по нескінченних, густо заповнених людьми бідняцьких вулицях Рима чи Александрії. Відчай може межувати з божевіллям, але для ока, яке бачило аж надто і того, і того, є чітка різниця. Секст Росцій не був божевільний. Він був у відчаї.

– Де твої раби, Сексте Росцію? Напевне у власному домі тобі ніколи не спало б на думку наказати дружині й донькам принести крісла для товариства.

Тривожні очі блиснули.

– Чому ні? Гадаєш, вони надто добрі для цього? Жінкам тільки на користь, якщо їм час до часу нагадувати про їхнє місце. Особливо таким жінкам, як мої, адже їхній чоловік і батько досить багатий, щоб дозволити їм цілими днями сидіти й робити, що їм подобається.

– Вибач, Сексте Росцію. Я не хотів образити тебе. Ти мудро кажеш. Можливо, наступного разу нам слід наказати Цецілії Метеллі принести крісла.

Руф придушив сміх. Ціцерон скривився від мого зухвальства.

– Ти справжній мудрець, еге ж? – відбуркнув Секст Росцій. – Хитрий городянин, як ці всі. Чого ти хочеш?

– Тільки правди, Сексте Росцію. Бо знайти її – це моє завдання, а правда – єдина річ, що може врятувати невинну людину, таку як ти.

Росцій глибше втиснувся в крісло. В змаганні на силу м’язів він повалив би двох з нас, навіть у теперішньому ослабленому стані, але його легко було здолати словами.

– Про що ти хочеш дізнатися?

– Де твої раби?

Він знизав плечима.

– В Амерії, звичайно. В маєтках.

– Геть усі? Ти навіть служниці з собою не взяв, щоб вона прибирала, куховарила й дбала за дочок? Не розумію цього.

Тірон схилився до Ціцерона і щось прошепотів йому на вухо. Ціцерон кивнув і махнув рукою. Тірон вийшов з кімнати.

– Який у тебе добре вихований молодий раб, – скривив губи Росцій. – Просить у господаря дозволу попісяти. Ти бачив тутешню каналізацію? Бо я ще такої не бачив, ніде й ніколи. Проточна вода просто в будинку. Мій батько говорив колись про це, – знаєш, старий чоловік не любить виходити з дому вночі, щоб попісяти. Але тут? Це надто добре місце, щоб його запаскуджували всякі раби, так я гадаю. Зазвичай тут так не смердить, лише в таку кляту спеку.

– Ми розмовляли про твоїх рабів, Сексте Росцію. Є серед них двоє, з якимия хотів би порозмовляти. Улюбленці твого батька, що були з ним у ніч його смерті. Фелікс і Хрестус. Вони теж в Амерії?

– Звідки мені знати? – буркнув він. – Напевне, вже втекли. Або ж їм перерізали горлянки.

– І хто мав це зробити?

– Перерізати їм горлянки? Ті самі люди, звичайно, що вбили мого батька.

– І навіщо?

– Бо раби це бачили, дурню!

– Звідки ти знаєш?

– Бо вони мені це сказали.

– Ти саме так довідався про батькову смерть – від рабів, які з ним були?

Росцій трохи помовчав.

– Так. Вони послали гінця з Рима.

– Ти був в Амерії тієї ночі, коли його вбито?

– Звичайно. Двадцять людей можуть потвердити це тобі.

– І коли ти довідався, що він убитий?

Росцій знову зробив паузу.

– Гонець прибув через два дні, вранці.

– І що ти зробив після цього?

– Того ж дня я приїхав до міста. Це тяжка дорога. Можна впоратися за вісім годин, якщо кінь добрий. Я вирушив на світанку, прибув із заходом сонця – осінні дні короткі. Невільники показали мені тіло. Рани… – Його голос знизився до шепоту.

– А показали тобі вулицю, де його вбито?

Секст Росцій втупився в підлогу.

– Так.

– Те саме місце?

Він здригнувся.

– Так.

– Мені треба піти туди й побачити все на власні очі.

Він заперечно хитнув головою.

– Я не піду туди.

– Розумію. Два раби можуть провести мене туди, Фелікс і Хрестус. – Я стежив за обличчям Росція. Очі йому зблиснули, і я зненацька щось запідозрив, хоча й не міг достеменно сказати, що. – Ах, – сказав я, – але ж раби в Амерії, правда?

– Я вже казав тобі це. – Здавалося, Росцій тремтів попри спеку.

– Але я мушу якомога швидше відвідати місце злочину. Не можу чекати, коли тих невільників привезуть до Рима. Як я зрозумів, твій батько прямував до закладу під назвою «Лебединий Дім». Можливо, злочин відбувся поблизу.

– Я ніколи не чув про такий заклад. – Брехав він чи ні? Я придивлявся до його обличчя, але чуття мене зрадило.

– А все-таки, може, ти зумів би розповісти мені про це місце?

Міг – і розповів. Це стало для мене деякою несподіванкою, з огляду на те, що він зовсім не знав міста. В Римі тисяча вулиць, і лише деякі мають назву. Та спільними стараннями – моїми й Ціцероновими – і завдяки прикметам на місцевості, які запам’ятав Росцій, нам вдалося відтворити шлях. Він був такий заплутаний, що його потрібно було записати. Ціцерон озирнувся через плече, пробурмотівши щось про відсутність Тірона. На щастя, Тірон залишив свою воскову табличку й стилоса на підлозі за Ціцероновим кріслом. Руф добровільно зголосився вести записи.

– А тепер скажи мені, Сексте Росцію, чи знаєш ти, хто вбив твого батька?

Він спустив погляд і знову замовк. Цього разу мовчав дуже довго. Може, це все спека, вона зробила його сонним.

– Ні.

– А проте ти сказав Ціцеронові, що боїшся того ж фатуму – що ті самі люди готові вбити й тебе. Що цей судовий процес сам собою – замах на твоє життя.

Росцій заперечно хитнув головою й обхопив себе руками. Тривожне світло в очах згасло, вони потемніли.

– Ні, ні, – пробурмотів він. – Я ніколи не казав нічого такого.

Ціцерон здивовано зиркнув на нього. Бурмотіння Росція ставало дедалі голоснішим.

– Облиште це, облиште це все! Облиште! Я приречений чоловік, мені кінець. Мене вкинуть у Тібр, зашитого в мішку, і за що? Ні за що! Що буде з моїми донечками, моїми милими донечками, моїми гарними дівчатками? – Він заплакав.

Книга у наявності.