Це той самий випадок, коли про війну читати страшно і сумно, але книга так затягує і ти переймаєшся за кожного героя як за себе.

Книга містить в собі елементи сімейної саги. Ми починаємо слідкувати за родиною француза Денуає. Він переїздить до Аргентини і починає працювати на великого землевласника, а згодом одружується з його дочкою. А її сестра виходить заміж за німця.

Через багато років Денуає з родиною повертається до Парижу, де починає облаштовувати нове життя, але все ламається водночас. Приходить Велика Війна.

Якщо ви під час читання не будете звертати увагу на те, що описується інша війна, то ви будете читати про нашу з вами… Німецька пропаганда, дезінформація, віра в те, що німці «вища раса», а всі інші мають бути під ними.
Жахіття бойових дій, жахи окупації…

«Навіщо вони тікають, пане? Що німцям зробили прості люди?»

Чесно скажу, про окупацію був найскладніший розділ. Що пережили (а дехто не пережив) бідні люди!

Про бойові дії багато не описується. Скоріше про настрої та життя цивільного населення перед бурею та коли вона настала.

Закінчення книги розбиває серце. Бо після таких війн лишаються безкрайні поля з могилами полеглих. Але в декого навіть не лишається і місця поховання.

Як люди в книзі дивувались тому, як можлива в їхній час така бездушна та жахлива війна, так і ми через сто років дивуємось цьому знову.

Книга добре написана і вона гідна того, щоб її прочитали.

Роман «Чотири вершники Апокаліпсису» відомого іспанського письменника Вісенте Бласко Ібаньєса (1867-1928), свого часу став світовим бестселером. Надрукований 1916 року, він розповідає про Першу світову війну, побачену очима людини, що опинилася у Парижі, працюючи репортером на французький уряд. Тепер таку літературу ми називаємо свідченням. Український читач помітить чимало настроїв, думок, вражень і навіть цілих сцен, які примусять його пригадати власний досвід переживання війни, добре відомий нам сьогодні, оскільки ми, як і В. Бласко Ібаньєс, живемо у війні. Так само, як герої роману, у січні-лютому 2022 року ми запитували себе: «Як таке можливе, що Росія нападе на нас?» Німецька мілітаристська риторика, що відтворюється на сторінках роману, знову звучить у промовах Путіна та його пропагандистів, а описи мародерства виглядають як репортажі з Бучі.

Проте роман В. Бласко Ібаньєса цікавий не тільки цими очевидними паралелями з нашою теперішньою ситуацією, це один із показових прикладів, того, як можна писати про війну. Щоб зрозуміти причини шаленого успіху книги понад сто років тому, треба зауважити, що спосіб написання цього твору відповідав смакам людей, які очікували новин з фронтів і зазнавали глибоких травм. Окрім правди, вони потребували ще й розради. Ось чому у книзі стільки уваги оповитій ностальгією довоєнній аргентинській реальності, в якій сформувалися головні герої роману, що належать до однієї родини, а потім стають лютими ворогами. Так само яскраво описані довоєнні практики паризьких розваг, таких як танго. В. Бласко Ібаньєс активно послуговується мелодраматичними сюжетними кодами. До того ж, письменник переконливо розкриває психологічні зміни персонажів, які з представників заможної столичної фауни, перетворюються на патріотів і героїв. Нарешті, у «Чотирьох вершниках Апокаліпсису» відчувається справжнє співчуття болю мільйонів і мільйонів людей, що опинилися всередині абсурдної катастрофи, яка переламує їхні життя і долі. Роман Вісенте Бласко Іьаньєса є одним із парадигмальних текстів про війну не тільки для епохи, в якій творив автор, а й для наступних поколінь письменників і читачів.

Читати "Чотири вершники апокаліпсиса" - це ніби проживати паралельно ще одну війну (наче нам мало своєї). Але ми знаємо, що та війна закінчилася, і в цьому є щось терапевтичне, заспокоююче. І водночас - максимально тригерне: бо надто багато схожостей.

Це роман про Першу світову очима французької сторони, де через кількох героїв дуже деталізовано описується життя цивільних тодішньої Франції. Хоча й батальних сцен теж вистачає - але все одно очима цивільних, які опинилися в самому місиві. А ще про поведінку і почуття парижан, коли вороги були вже на підступах до Парижу.

Провідних ліній тут дві:

1) Двоє сестер виходять заміж: одна за німця, інша - за француза. Одна сім’я живе у Франції, інша в Німеччині. А тут раптом світова війна - і родичі опиняються по різні сторони барикад. Але німецька сестра якраз гостювала у Франції, і вона починає всіх бісити вірою в перемогу своєї країни та пронімецькою позицією. І приносити з вулиці безкінечні чутки, що щас прийдуть німці і заживем.

2) Один з героїв наколекціонував собі мистецтва та антикваріату, купив великий замок для цього добра. А тут війна якраз поруч - і він, впевнений, що зможе захистити своє майно, преться туди і опиняється фактично посеред фронту, з усіма відповідними наслідками. Німці поселяються в його замку, тягнуть всі речі і погрожують його розстріляти, а він такий “ну може не такі вони вже й погані”.

Не скажу, що це читалося легко. По-перше, швидкість життя (і відповідно розвитку сюжету) напочатку 20-го століття трохи не співпадає з нашим. І це справжнє випробовування - звикнути до цієї повільності. Через початок я продиралася з боєм, але потім вжилася з книжкою, звикла до її деталізації, і пішло значно краще. А в кінці було відчуття, що я прочитала цілу глибу та прожила додаткове життя. Загалом на книжку пішов тиждень.

По-друге, сюжетні повороти межуються з численними довколаполітичними роздумами й діалогами. Особливо в передчутті війни герої багато роздумують про геополітику, хто на кого нападе, чому війни взагалі стаються і так далі. Це дуже цікаві розмови (які хотілося б цитувати окремо), але швидкості читання вони не сприяють.

Ну і продовжує дивувати, наскільки все схоже на нашу війну. Наприклад, основні герої тут цивільні - і мені дуже сподобалося, як точно й тонко описане оце сум’яття, коли і гинути страшно, але й лишатися - соромно. Наприклад, син головного героя якийсь час мав змогу не йти на фронт, і батько, з одного боку, радів, що син виживе, але в глибині душі, трохи “заздрив болю” інших чоловіків, які відправили синів на фронт - бо їм є ким пишатися.

І так само одна з героїнь. Вона радіє, що її коханий в безпеці, але побачивши свого колишнього чоловіка у формі, згадує про свої почуття до нього, забуває все погане і починає захоплюватися ним - а не тим, хто лишився вдома. І таких моментів там багато.

Евакуація з Парижа, коли ризик його захоплення став не примарним; забиті евакуаційні потяги, мобілізація, перетин цивільних з ворогами на окупованих територіях, пошук тіла загиблого сина, інформаційні війни… - цей роман місцями схожий на тексти в наших медіа. Інколи аж моторошно, наскільки він схожий. Але водночас він дає надію: Перша світова закінчилася, світ продовжив існувати, люди якось це пережили. З іншого боку: ніяких уроків ніхто не виніс, війни й далі починаються і тривають - і немає тому кінця.

Це якщо дуже коротко про книжку - бо я навиділяла стільки моментів й цитат, що можна було б написати багатосторінковий текст, розбираючи мотивацію героїв, їхні характери і емоції.

Загалом не шкодую, що прочитала, не зважаючи на те, що це було довго, непросто і місцями виснажливо. Роман масштабний і потужний, хоча й (повторюся) дуже профранцузький, навіть трохи пропагандистський. Я все чекала, коли автор покаже нам війну очима другої частини сім’ї - німецької. Але цього не трапилося. Хоча може й добре, що ні.

Я дочитала «Чотири вершники Апокаліпсиса» Ібаньєса.

Щодо неймінгу.

Очевидно, що автор любить збивати ним з пантелику. Бо хто дійсно очікує «вершників», то тут про них на всю книгу декілька абзаців. Дуже влучних, але всього декілька.

Ну мені досі незрозуміло, чому «Непроханий гість» Ібаньєса так назвали, бо хто він той гість, так і не ясно. Знову ж таки є декілька абзаців, щоб самому докрутити і все.

Перша світова

Зрештою можна підняти новини перших місяців повномасштабного вторгнення росіян і буде те саме, що в «вершниках». Тільки у книжці історія розказується крізь призму однієї заможної родини.

Наприклад:

• Родина має родичів у Німеччині. Як ці родичі сприймають війну, що кажуть французам, на яких самі напали? Та те саме, що й переважно російські родичі українців — потерпіть, ми зараз вас як врятуємо, ми ні до чого — це наша влада, Німеччину спровокували тощо.

• Маєток родини окуповують. Голова сімейства не хоче звідти їхати, бо це ж його майно, його дім. Чому він має тікати? В результаті німці нагидили в шухляди, відправили додому жінкам/донька крадене мереживо і цінні «подарунки», познущались з місцевих, пиячили і вели себе як нелюди.

Все настільки як у нас, що була навіть згадка про свою «щекавицю». Один із героїв, на випадок геть страшного сценарію, вирішив, що проведе останні години життя в оргії, до якої заздалегідь підготувався вином, їжею та потрібними контактами.

На чоловіків у родині просто шалений тиск. Якщо чоловік не був на війні, то його можна й покинути. Якщо син не пішов у військо, ним неможливо пишатись.

Багаті раптом розуміють, що ті прості роботяги, до яких вони були зверхні чи байдужі як до обслуги — це тепер захисники. І від них залежить майбутнє і всіх статків зокрема.

У книжці є сподівання, що після війни люди будуть добріші один до одного, бо зрозуміють ціну родині, любові, шануватимуть тих, хто за країну бився та вмирав. Сподіваюсь.

Ну чим Перша світова закінчилась ми знаємо. Я думала буде більше про те, чи змінювались настрої французів від «герой» до «ми вас туди не посилали». Але історія закінчилась набагато швидше. Хоча книжка величезна (читалось дуже легко).

Місцями вона здавалась навіть драмокомедією як «Кролик Джоджо». Особливо сцена про окупанта в кімоно. А місцями це просто родинна сага. Яка, як памʼятаєте, швидко закінчилась. На жаль.

Дуже сподобалось мені. Є багато про що подумати, і дуже крутий кінець, якщо можна це так назвати.