Роман норвезького письменника Акселя Сандемусе «Минуле – то лиш сон» — один із найважливіших творів автора, історія злочину та пристрасті, проникливий аналіз ірраціональних сил, що керують людським розумом.

У листі до ніколи не баченого сина американсько-норвезький бізнесмен Джон Торсон занурюється в глибини своєї пам’яті й вивуджує звідти спогади про події, які, можливо, насправді й не відбулися. 1939 року він приїздить до Норвегії у пошуках давнього кохання та втраченого дитинства, опиняється у вирі драматичних подій і застає початок німецької окупації. У його минулому, де все химерно переплітається і де нічого насправді не минає, зринають таємниче убивство й почуття провини, богемні знайомства й суперництво, пошуки моралі й ідентичності, звабливі пристрасті й непоправні втрати. Спогади таки повертаються до нас, і з доленосними наслідками.

«Убивство й кохання — єдине, про що варто писати», — саме тут сформульована відома фраза Акселя Сандемусе, знаного за психологічну глибину та дослідження суспільного впливу на особистість.

Цитати з книги:

Упродовж ось уже скоро п’яти років кожна людина у воюючій країні проживає своє життя тут і зараз, не здатна дистанціюватися чи проаналізувати його. Усе поруч і водночас: дитинство, юність, батьки, перше кохання, справа всього життя і... війна з її гротескною брехнею. Ми погрузли в хаосі по вуха й спльовуємо власне життя, мов гниле болото.

***

На перше кохання треба дивитися з біологічного погляду. Воно не визнає альтруїзму. Воно не сипле дарами, якщо не очікує на щедру віддачу. Воно нечисте, бо думки рухаються лише сексуальною орбітою. Молоді люди змішують на купу все почуте й прочитане зі своїми сексуальними потребами, і, врешті-решт, у нього — чи в неї — голова починає йти обертом. У Аґнес не було порадників. І навіть того, що прийнято називати родинним затишком. Вона відчувала єдину потребу і вдовольняла її.

***

У кожному з нас живе своя внутрішня реальність, якою ми не здатні керувати, якщо не хочемо з’їхати з глузду. Зовнішня реальність може бути суворою, але її можна подолати або замінити іншою. Внутрішню нікому не під силу ні подолати, ані замінити, доводиться з нею жити в мирі чи війні — нікуди від неї не подітися. Боротьба з окупантами в Норвегії, напевно, змусила декого замислитися. Норвеги борються тепер за духовну реальність, розуміючи, що без неї — смерть. Якби молодше покоління норвегів ще п’ять років тому почуло, що доведеться вести боротьбу, імовірно, багато хто сказав би: навіщо це все? Невже прапор, король та інші символи варті кровопролиття?

***

Яка внутрішня реальність проявляє своє обличчя у боротьбі за батьківщину? Це безмежна кількість неймовірно крихітних речей, наче безконечні десяткові знаки в дробах. Пташка, яка вистукувала дзьобом на твоєму підвіконні, коли ти був дитиною. Батько, який повертався додому після тривалої відсутності, і його постать виднілася ген далеко на вулиці. Мамине обличчя над ліжком, коли ти хворів. Буря, що розбудила тебе вночі. Дрізд. Перше горе, коли плач рвався з грудей. Подароване цуценя. Перший весняний день. Дорога перед батьківським домом. Стіл, за яким ти вперше самостійно їв власною ложкою. Перший сніг. І так гірко на душі, що вони топчуть цей світ своїми важкими чобітьми. Може, і не віриш, що тобі під силу прогнати їх зі своєї землі у їхній світ, непотрібний тобі, та все ж знімаєш зі стіни рушницю, бо що варте життя, якщо воно лише оболонка, а суть украли вони. Украли? Ні, вкрасти вони не можуть, але можуть вчинити гірше. Осквернити...

 ***

Тепер, щоб не забути: ніколи не ступай на шлях емігрантства. Принести нещастя самому собі не так просто, але, доклавши певних зусиль, можливо. Найбільш безпомильний спосіб — еміграція.

 ***

Лише тепер я сповна усвідомив, що мова — визначальний фактор цінності людини. Є емігранти, які систематично вивчають англійську і водночас зберігають чистоту рідної мови. Звісно, вони можуть забути свою мову; за жорстоким законом природи, кінцівка, якою не користуються, відмирає. Величезна різниця полягає у тому, що одні вимушено втрачають рідну мову й тужать за нею, а інші навіть не підозрюють, ніби щось втратили, отже, нічим і не володіли.