Історична трилогія Владислава Реймонта «Рік 1794» розповідає про події кінця XVIII століття, занепад Речі Посполитої, боротьбу за незалежність і суспільні процеси того часу. Сьогодні українські читачі мають змогу ознайомитися з нею в перекладі Олеся Герасима, який уже багато років працює з польською літературою і нещодавно завершив роботу над останньою частиною трилогії. У розмові перекладач розповідає, чому обрав для перекладу саме польську мову, як працював із текстом лауреата Нобелівської премії та з якими труднощами зіткнувся під час роботи.

Про становлення перекладача і вибір польської

У моїй історії є як закономірні, так і випадкові моменти. Свою першу книжку я переклав у сорок років. Доти мав невеликий досвід перекладу статей з німецької та польської мов – не з комерційною метою, а радше щоб спробувати себе в новому. Заняття перекладом мені сподобалося, але уявити, що моє життя буде з ним пов’язане, я тоді не міг.

Перекладати з польської я почав з кількох причин. По-перше, на той момент, коли вирішив займатися перекладом, найкраще володів саме нею, тож вибір цілком логічний. Крім того, раніше я працював у бібліотеці, у відділі комплектування, і через мої руки пройшла величезна колекція польських книжок. Це були видання, подаровані фундацією «Pomoc Polakom na Wschodzie» — організацією, що передавала книги до бібліотек на схід від Польщі, зокрема й до львівських. Чимало цих книжок були практично незнані широкому загалу. Мене вразило багатство та обсяг польської літератури, тоді ж виникла думка, що варто було б ознайомити українського читача хоча б із найбільш актуальною та цікавою її частиною.

Серед польськомовних книг було багато класики, але значну частину становили твори, які в часи комунізму в Польщі заборонялись. Зокрема, це література з кола так званої паризької «Культури». Такі автори, як Єжи Ґедройць, Герлінґ-Ґрудзінський, Анджей Бобковський і багато інших лише після падіння комунізму стали відомими в Польщі, бо їхні тексти нарешті можна було друкувати.

Тривалий час літературний мейнстрим ішов із Москви. Говорили про велику французьку, німецьку й обов’язково російську літератури, хоча я не бачив причин, чому не можна так само говорити про велику польську, іспанську чи будь-яку іншу літературу. Для мене це був своєрідний материк, який потрібно було відкривати.

Перші переклади і фундація «Gaude Polonia»

Головним поштовхом до того, щоб я цілком віддався перекладацькій професії, стало отримання стипендії від фундації «Gaude Polonia». Завдяки прихильному ставленню директорки Боґуміли Бердиховської я поїхав до Варшави на пів року і там переклав свою першу книжку. Потім ще двічі бував на цій стипендії та переклав ще дві книги. Це і стало остаточним поштовхом повністю перейти в переклад.

Що ж до самої стипендії, то я дізнався про неї від друзів, які порадили спробувати. А ще, на той час прочитав книжку, яка мене зацікавила, — щоденники польського письменника Анджея Бобковського (в українському перекладі вони відомі під назвою «Війна і спокій», а в польському оригіналі — «Szkice piórkiem»). Я дуже хотів перекласти її і навіть уже почав працювати з текстом, тож підготував заявку, заповнив анкети й подався на стипендію. Це був 2005 рік, одразу після Помаранчевої революції, коли суттєво збільшили кількість стипендій. Можливо, це також посприяло тому, що я став одним зі стипендіатів.

Опанування польської

Я вивчав польську мову самостійно, в різний спосіб. Моє знайомство з нею почалося ще в дитинстві. У нашій родині була певна поліглотська традиція. Мій дядько закінчив університет у Львові і ще в радянські часи купував усі польські газети, пам’ятаючи свої довоєнні роки. Він був занурений у польську мову, знав також німецьку й читав французькою. Згодом тато робив певні спроби перекладів. А ще є мій брат — поліглот і перекладач. Тобто я в сенсі мовної кваліфікації, можливо, з них усіх найменш талановитий, але так сталося, що саме я спродукував найбільше книжок.

Крім того, є таке галицьке переконання, що кожен, хто живе у Львові, знає польську мову. Я починав із такою ілюзією, але потім переконався, що дуже-дуже далекий від доброго володіння, і мені довелося багато надолужувати. Помаленьку, однак, я опанував цей фах.

Початок роботи над трилогією «Рік 1794»

Стався якраз той унікальний випадок, коли мені запропонували переклад. Доти більшість книжок я знаходив сам: шукав автора, видавництво, інколи самотужки писав аплікації у фонди, які фінансують видання. Цього разу все було зовсім інакше — ідеальний випадок, коли перекладачеві пропонують перекладати чудову книжку на чудових умовах. Трилогію «Рік 1794» я раніше не читав, мав про неї дуже туманне уявлення, але що довше з нею працював, то сильніше відчував вдячність за таку роботу. Тут можу лише подякувати видавництву і за вибір книги, і за вибір мене як перекладача.

Чув, що є такий метод перекладу – «з листа»: не читаючи книжки, наперед одразу перекладати, а потім, за потреби, дещо редагувати. Можливо, такий спосіб і має сенс, але я є прихильником того, що книжку потрібно спершу прочитати. На жаль, я не міг прочитати відразу всі три томи. Прочитав перший — і переклав, прочитав другий — і переклав, тоді взявся за третій.

Згодом я знайшов і наговорений польський текст, оригінал. Це також дуже добре, бо писаний і наговорений тексти сприймаються трохи по-різному. Коли текст наговорений, починаєш вловлювати певну ритміку викладу.

Мушу сказати, що коли я почав перекладати перший розділ першої книжки, мені здавалося, що ніколи не продеруся крізь цей текст. Зрештою, щось подібне в мене є завжди: коли починаю перекладати книжку, перші кілька сторінок ідуть дуже важко, бо треба звикнутися, адаптуватися. А в цьому випадку трудність була подвійною чи навіть потрійною: і лексика дещо ускладнена, і історичні реалії, і персонажі, і загалом – реймонтівський стиль. Він особливий, непростий, трохи важкий, але до нього можна звикнути. Люди, які вже прочитали перший том, ділилися зі мною враженнями: перший розділ справді дуже важко «прогризти». А потім, коли входиш у той світ, стає легше й комфортніше читати і простіше все розуміти.

Чи, на Вашу думку, читачеві варто мати певну попередню підготовку і знати історичний контекст подій, описаних у трилогії, щоб повноцінно сприймати текст? Чи роман можна читати й без спеціального занурення в історичні джерела?

Я гадаю, що тут ми мусимо зрозуміти, що таке «без попередньої підготовки». Більш-менш люди ходять до школи, читають про польські повстання, тобто якісь відомості про ту епоху в них є. Про Річ Посполиту в нас трошки менше знань, ніж мало би бути. Добре було би більше знати про Річ Посполиту, до якої належала значна частина українських земель. Дуже багато речей: шляхетський побут, стосунки між класами, між селянством і шляхтою, ідеї, які панували в шляхетському середовищі, — усе це дуже перегукується з тим, що було на теренах України.

Тобто бажано, звичайно, щось попередньо прочитати: мати уявлення про поділи Речі Посполитої, про повстання Костюшка і про те, що їм передувало. Добре знати кількох історичних персон, розуміти, що таке шляхетська демократія, що таке «liberum veto». Але, з іншого боку, якщо ці знання є радше туманними і млистими, це зовсім не означає, що не варто брати книжку в руки. Книжка допоможе увійти в цей світ і зробить це в дуже елегантний спосіб.

Що в роботі над трилогією виявилося для Вас найважчим?

Я не можу сказати, що було щось одне найтяжче, — було просто тяжко весь час. Мало не в кожному реченні доводилося заглядати у словник. Я вже колись розповідав про такий феномен, коли шукаєш слово і намагаєшся знайти прецеденти його вживання. Береш це слово в лапки, вводиш у пошук — і тебе знову повертає до того ж самого речення, з якого ти його взяв. Це не означає, що це якісь неологізми Реймонта: просто слова настільки архаїчні й рідкісні, що їх дуже важко знайти в інших текстах. Таких випадків було не надто багато, але загалом Реймонт має особливу лексику і побудову фраз.

Складним було те, що називається «реалії». Йдеться про часи, віддалені від нас на 200 років. Люди мали інший одяг, інший транспорт, інакше комунікували між собою. Не було телефонів чи швидкої комунікації, тобто або листи, або безпосередня розмова. Способи звертання також були іншими: шляхта вживала кличну форму — «Іване», «Петре», «пані шамбелянова», «пані каштелянова», а до людей нижчого класу зверталися просто на ім’я — «Кацпер», «Сташек». Були й усталені форми ввічливості — на кшталт «вашмосць». Частина цих форм була властива і українській, і шляхетській культурі. Іноді я свідомо не йшов за всіма цими правилами: якщо в якихось фразах немає кличної форми, то це було зроблено навмисно, а не з недогляду. Я намагався зберігати дух епохи, а не архаїзувати українську лексику.

Так само складно було з назвами екіпажів, карет, кінської упряжі, зброї, військової уніформи, освітлення. Наприклад, є таке поняття «павук» — світильник відповідної форми. Можна було би вжити слово «люстра», але «люстро» в тексті Реймонта означає дзеркало, тож я свідомо обрав варіант «павук». Усе це потрібно було зберегти, але водночас і не переобтяжити текст, бо якщо на кожній сторінці робити по десять приміток, читання перетворюється на постійне зиркання вниз. Треба було знайти баланс. До того ж за кожним словом потрібно було втримати сенс, ідею, фразу, щоб текст читався природно й органічно. Інколи траплялися й віршовані фрагменти, які також вимагали окремої роботи.

На всі три томи я мав два з половиною роки, і цей час можна так умовно поділити. Це складна робота. У голові я маю певну денну норму. Коли людина працює, вона робить якісь позначки: скільки сторінок за день вдалося зробити. І в мене чомусь тримається така ідеальна норма: п’ять сторінок на день. Але це дуже-дуже ідеальний випадок. Буває по-різному.

Буває, що ти не можеш продертися крізь якусь фразу, яка, здавалося б, є простою. Але там таке нагромадження підрядних конструкцій, що треба все це українською мовою сконструювати: або розбити на кілька речень, або якось інакше це вирішити. Бо якщо перекладати дослівно, то воно звучить неоковирно. Треба знайти спосіб сказати це так, щоб воно плинно звучало українською мовою. Буває, ти сидиш і товчеш одну-дві сторінки цілий день. А буває, якийсь прорив стається. Це, власне, і є правда перекладу: це не механічна робота. Тому порахувати все дуже складно. Не можна сказати: от маєш 50 сторінок, по п’ять сторінок на день — значить, за десять днів ти зробиш. Це далеко не так, тому ми можемо говорити про час лише від дня, коли приступаєш до роботи, до дня, коли виходить книжка.

Історичні постаті та вигадані персонажі

Вони всі вигадані, навіть ті, хто є історичними персонажами. Реймонт написав їх як літературних персонажів. Головний герой Север Заремба десь існував: чи в літературі, чи в якихось мемуарах, але автор наповнив його своїм уявленням про ідеального шляхтича. Того, хто бореться за справедливість і має всі можливі й неможливі чесноти. Він і красивий, і французьку мову знає, і шаблею рубає, і дівчата в нього закохуються. Усе, як має бути — ідеал. Усе це відбувається в логіці реальних історичних подій, які вже відбулися. Автор поселяє історичних осіб у свій сюжет.

Тут тяжко говорити кількісно, чого більше: правди чи вигадки. Але це особлива правда, яка називається правдою літератури. І вона часом правдивіша, ніж історичні документи. Прочитавши цю трилогію, ми, можливо, більше зрозуміємо і про повстання Костюшка, і про поділ Польщі, і навіть про Французьку революцію, ніж прочитавши підручник. Бо тут є емоційний заряд, який несе автор. Він змальовує живих людей: вони кохають, ревнують, убивають, помирають. Усе це залишає значно яскравішу картину, ніж просто виклад фактів, дат і подій.

Мовний ландшафт Польщі у трилогії «Рік 1794»

Я можу зауважити, що в тексті є не тільки латина, але й французька. І дуже багато латини тоді справді вживалося, але якщо уважніше придивитися, то зрозуміємо, що латина тут також є певним художнім прийомом. Автор в уста старшого покоління, консервативної частини суспільства, вкладає латину. А в уста молодших аристократів — французьку мову. І тут бачимо цю опозицію: ідеї Французької революції разом із французькою мовою панують у середовищі молодшого покоління. Старші ж натомість вживають латину. Водночас усі вони, і молодші також, очевидно, знали латину, бо навчалися в приватних учителів чи школах. Шляхетська освіта передбачала її обов’язкове опанування. Люди справді спілкувалися латиною, писали нею листи. Ми знаємо, наприклад, листи Мазепи, написані латиною. Тобто шляхетська культура була дуже насичена знанням латини й античної історії Риму. Це ознаки тієї західної цивілізації, до якої належала Річ Посполита, на відміну від Московії.

Чи були місця, де Ви свідомо спрощували текст? Тобто автор подавав складні нагромадження, а Вам доводилося їх «розгрібати», щоб читачеві було легше сприймати твір?

Я б радше сказав, що намагався зробити текст зрозумілим. Інколи мені справді було важко збагнути окремі фрагменти. Перше завдання, яке я мав як перекладач, — дуже ретельно й точно зрозуміти сенс кожного слова, кожного речення, кожного пасажу. Очевидно, я намагався ці сенси якнайточніше передати. Чи це було спрощенням? Я намагався не спрощувати й нічого не пропускати. Навіть якщо щось здавалося зайвим — повтори чи занадто довгі формулювання того, що можна було сказати двома словами. Я виходив із того, що автор мав на увазі певний стилістичний ефект. Якщо в автора це сказано п’ятьма словами, я також намагався подати це розлогіше. Інколи був змушений із двох чи трьох слів сконструювати одне, але виключно для того, щоб точно передати сенс оригіналу. А інколи, навпаки, одне слово доводилося пояснювати кількома. Є знаменитий приклад — назва фільму «Той, що пройшов крізь вогонь». В інших мовах це може бути одна форма, а українською ми передаємо чотирма словами.

Таке траплялося нечасто, але було. Я не рахував, щоб у перекладі обов’язково залишалася та сама кількість слів, що й в оригіналі, але намагався, щоб повнота сказаного в оригіналі й у перекладі відповідала одна одній.

Як це — перекладати нобелівського лауреата? Чи відчувалася більша складність порівняно з іншими текстами?

Складність була передусім у тому, що це Реймонт. А те, що він нобелівський лауреат, звичайно, гріло мою, так би мовити, амбіцію. Але щоб я, перекладаючи, за кожним словом думав, що це нобелівський лауреат, то такого не було. Переді мною був просто текст, над яким треба було щодня рутинно працювати — як кажуть, «лупати сю скалу». Звичайно, приємно, що видавництво дало мені можливість перекладати нобелівського лауреата, і є певне відчуття задоволення від цього, але постійно про це не думаєш і просто працюєш із текстом.

Історичні паралелі

Так. Я би навіть сказав, що під час читання самі собою напрошуються аналогії з тим, що відбувається зараз в Україні. Як частина еліт зраджує свою державу, як з’являється ідея розпустити армію, а після цього окупант захоплює території. Ми бачимо протистояння між прихильниками незалежності й колаборантами: тоді в Сеймі і тепер у парламенті. Політики часто керуються шкурними інтересами, а не інтересами держави. Часом аж вражає, як у романі показано поведінку окупаційного війська, вояків якого прямо названо москалями. Саме через це роман не надто популяризувався і в самій Польщі, а за її межами тим паче.

Те, як вони поводяться як окупанти — підкуповують еліти, грабують захоплені землі, дають обіцянки й легко їх порушують, переступають через підписані угоди, — дуже прозоро читається.

Аналогії буквально просяться. Не потрібно особливо напружувати уяву, щоб їх побачити. І з цього погляду не дивує, що роман сьогодні звучить надзвичайно актуально. Його варто читати не просто як літературу, а й як попередження та нагадування.

Наскільки досвід Речі Посполитої XVIII століття перегукується з досвідом країн, які опинилися між імперіями і зазнали поділів?

Якщо коротко, то так, цей досвід дуже перегукується. У чомусь він унікальний, але загалом бачимо, як історія знову і знову повторюється, лише на іншому витку. Усе відбувається майже так само, з невеликими відмінностями. Хижаки розривають жертву, яка не зуміла себе оборонити. Недарма є відомий вірш Івана Мазепи: «Же през шаблю маєм права!». Це головний урок для держав, які перебувають між великими потугами: якщо маєш шаблю — маєш право. Якщо ні — історія повторюється.

Кому б Ви рекомендували прочитати книгу?

Насамперед усім, хто просто любить читати дуже добру велику книжку. Ті, хто любить довгі романи і має достатньо спокійних вечорів або їде у відпустку, можуть спокійно читати цю трилогію.

Усім, хто хоче більше знати про період Речі Посполитої, про ті часи. Я б навіть сказав, що й історики не прогадають, прочитавши її. Усі, хто цікавиться історією Речі Посполитої, історією, близькою і нашим сусідам, і нам, також знайдуть у ній багато важливого. Для тих, хто цікавиться польською літературою, французькою чи німецькою культурою, це обов’язкова лектура. І, зрештою, для всіх, хто просто любить добру літературу. Тут є надзвичайно гарні сюжети, чудові описи природи, стосунків між людьми, любовні сцени, переживання, ревнощі, зрада. Дуже тонко змальовані людські почуття і дуже цікаво показано шляхетське життя, побут дворів, маєтків, звички і взаємини між шляхтою.

Розмовляла Наталія Григор'єва.

Фото: Львівський прес-клуб.