Іспанський письменник Вісенте Бласко Ібаньєс, найбільше відомий у нас за твором «Кров і пісок», а також його голлівудською екранізацією, під час Першої світової жив у Парижі й там написав свій роман, що став усесвітньо відомим. Уперше опублікований у 1916 році, у розпал Великої війни, він розповідає історію двох родин: француза Денуає та німця фон Гартротта, одружених на двох сестрах, дочках аргентинського землевласника. З початком воєнних дій родичі опиняються у протилежних таборах. Із допомогою образів вічних супутників людства, чотирьох вершників Апокаліпсиса – Моровиці, Війни, Голоду і Смерті – автор описує настрої суспільства й те жахіття і спустошення, у яке поринула тогочасна Європа. І попри яке на її полях смерті відроджується непереможне прагнення жити. Переклад Олега Леська.

Контекст

До головного героя – молодого парубка Денуає – заходить у гості двоюрідний брат, німець Юліус фон Гартротт. Цей прибулий професор хоче по-родинному попередити парижанина, що через декілька днів розпочнеться війна, яку Німеччина переможе, а отже потрібно збирати речі та покидати країну, поки не пізно. Денуає з друзями сприймають новину спершу несерйозно, а згодом – насторожено.

***

На докторових губах заграла посмішка – глумлива, хижа, їдка. Архенсола не знав старого Мадар’яґи, а проте йому спало на думку, що, мабуть, саме так посміхаються акули, хоча він ніколи не бачив жодної.

– Війна буде, – запевнив Гартротт. – Коли два тижні тому я вирушав з Німеччини, то вже знав, що її не уникнути.

Упевненість, із якою він це сказав, розвіяла всі надії Хуліо. Крім того, його турбував приїзд цього чоловіка, буцімто щоб побачити матір, із якою він розлучився зовсім нещодавно... Для чого ж насправді прибув до Парижа доктор Юліус фон Гартротт?..

– Навіщо ж тоді стільки дипломатичних зустрічей? – запитав Денуає. – Навіщо німецький уряд втручається – хоч і не надто активно – у конфлікт між Австрією і Сербією?.. Хіба не краще відкрито оголосити війну?

– Наш уряд, певна річ, хоче, щоб її оголосили інші, – просто відповів учений. – Роль того, на кого напали, завжди приємніша й виправдовує всі подальші дії, хай навіть надміру жорсткі. Є німці, яким добре ведеться і які не хочуть війни. Щоб ці люди відчули потребу битися, слід переконати їх, що це вороги змушують нас воювати. Тільки високі уми здатні осягнути думку, що найбільших звершень доконують лише мечем і що війна, як каже наш великий Трейчке, – це найвища форма поступу.

Він знову хижо посміхнувся. Моральні принципи, на його думку, мають існувати лише для індивідів, щоб ті були слухняніші й дисциплінованіші. Але урядам мораль тільки заважає і мусить бути відкинута, як непотрібна та шкідлива річ. Для держави не існує ні правди, ні брехні – є тільки доцільність і корисність. Щоб улаштувати війну з Францією, війну, яка заклала підвалини німецької величі, славетний Бісмарк не завагався підробити телеграфну депешу.

– І мусиш визнати: це найвеличніший герой нашої епохи. Історія дивиться поблажливо на той його вчинок. Хто ж звинувачуватиме переможця?.. Мав рацію професор Ганс Дельбрюк, коли писав: «Нехай буде благословенна та рука, що сфальшувала Емську телеграму!»

Було б добре, якби війна вибухнула негайно, коли обставини складаються сприятливо для Німеччини, а її вороги провадять собі безтурботне життя. Це буде превентивна війна, і саме таку радить вести генерал Бернгарді та інші визначні краяни. Чекати, поки супротивники підготуються й виступлять першими, небезпечно. А крім того, хіба мають німці зважати на такі перепони, як міжнародне право та інші нісенітниці, які вигадали слабкі народи, щоб убезпечити своє жалюгідне існування?.. Німці мають силу, а сила творить нові закони. Якщо вони переможуть, історія не виставить їм рахунку за скоєне. Обвинувачем буде Німеччина, і священники всіх релігій освятять своїми гімнами цю благословенну війну, адже вона приведе людство до тріумфу.

– Ми воюватимемо не для того, щоб покарати сербів за вбивство наступника австрійського престолу або щоб визволити поляків чи інші народи з-під російського ярма, а потім спочивати на лаврах, поки всі захоплюватимуться нашою безкорисливою великодушністю. Ми прагнемо війни, бо ми перший народ у світі й маємо поширити наш вплив на всю земну кулю. Настав час Німеччини. Ми займемо належне нам місце провідної потуги світу, яке кілька століть тому займала Іспанія, потім Франція, а тепер займає Англія. Але те, до чого ці держави готувалися багато років, ми здобудемо за два-три місяці. Воєнний прапор Німецької імперії замайорить над морями й країнами, сонце освітить криваву учту... Стародавній Рим, уже смертельно хворий, обізвав германців, що викопали йому могилу, варварами. Так і нинішній світ чує свою смерть і теж, певна річ, називатиме нас варварами... То й нехай! Коли Танжер і Тулон, Антверпен і Кале підкоряться германському варварству, тоді ми поговоримо про це докладніше... Ми маємо силу, а хто володіє нею, той не заходить у дискусію і не зважає на слова... Сила!.. Ось у чому краса! Це єдине слово, що звучить яскраво й чітко... Сила!.. Один влучний удар – це найкраща відповідь на всі аргументи.

– Але чому ви такі впевнені у своїй перемозі? – запитав Денуає. – Доля іноді готує нам неприємні сюрпризи. Невідомі нам сили, які ми не беремо до уваги, можуть порушити навіть найкращі плани.

Тепер докторова посмішка виражала крайню зневагу. Усе вже давно передбачено й продумано щонайретельнішим чином, як то заведено в німців. Кого їм боятися?.. Їхній найгрізніший супротивник – це Франція, нездатна витримати деморалізацію, страждання, нестатки й напруження сил, якого вимагає війна; це отруєний революційним духом, фізично ослаблий народ, що відучився володіти зброєю через надмірну любов до комфорту.

– Наші генерали, – провадив він, – залишать її в такому стані, що вона більше ніколи не наважиться перетнути нам дорогу. Була ще Росія, але її військо – це безформна маса, яку довго збирати докупи й важко запустити в рух. Німецький генштаб чітко все розрахував, щоб знищити Францію за один місяць, а тоді кинути всі свої величезні сили проти Російської імперії, перш ніж та зможе вступити у війну.

– Скрутивши в’язи галльському півнику, ми покінчимо з російським ведмедем, – переможно заявив учений, однак, передчуваючи заперечення від кузена, поквапився додати: – Я знаю, що ти збираєшся сказати. Є ще один супротивник, який поки не вийшов на арену, але зустрічі з яким чекають усі німці. На цього ворогами плекаємо ще більшу злість, ніж на інших, бо ж він – нашої крові, він – зрадник германської раси... Ох, як же ми його ненавидимо!

У голосі, яким він промовив ці слова, і справді забриніла така ненависть і така жадоба помсти, що обидва слухачі аж здригнулися.

– Навіть якщо Англія нападе на нас, – вів далі Гартротт, – це не завадить нам перемогти. Цей суперник – не грізніший за інших. Ось уже століття ця країна панує у світі. Після Наполеонового падіння англійці на Віденському конгресі здобули собі гегемонію в Європі й не віддадуть її без бою. Але чого варта вся їхня снага?.. Як каже наш Бернгарді, англійський народ – це народ лихварників і спортсменів. Їхня армія складається з самого непотребу. Цій країні бракує військового духу. Ми – народ воїнів і легко переможемо англійців, ослаблених через хибні погляди на життя.

Доктор на мить замовк, а тоді додав:

 – Крім того, ми розраховуємо на внутрішні негаразди наших ворогів, на брак єдності серед їхнього населення. З Божою поміччю ми посіємо розбрат і колотнечу в цих ненависних народах. Мине небагато часу, і ці зерна зійдуть. Одночасно з війною у Франції вибухне революція. Парижани позводять на вулицях барикади, і анархія Комуни повториться. Туніс, Алжир та інші французькі володіння повстануть проти метрополії.

Архенсолі видалося доречним посміхнутися з викличною недовірою.

– Я повторюю, – правив своєї Гартротт, – на цю країну чекає революція в столиці та повстання в колоніях. Я добре знаю, що кажу... Росія теж матиме свою революцію – революцію під червоним прапором, яка змусить царя навколішках благати нашої ласки. Досить лише почитати в газетах про нещодавні страйки в Санкт-Петербурзі, про виступи страйкарів буцімто через візит французького президента Пуанкаре... Англійські колонії відкинуть заклики метрополії про допомогу: Індія повстане, Єгипет теж скористається нагодою, щоб звільнитися від ярма.

Ці твердження, висловлені з такою категоричною впевненістю, справили враження на Хуліо. Він мало не розізлився на недовірливого Архенсолу, що зухвало дивився на вченого й повторював очима: «Божевільний! Божевільний від пихи!» Цей чоловік вочевидь мав серйозні підстави, щоби пророкувати такі лиха. А його незрозуміла для Денуає присутність у Парижі надавала цим пророцтвам якоїсь таємничої ваги.

– Але ж народи боронитимуться, – заперечив він кузенові. – Ваша перемога може не бути такою легкою, як тобі здається.

– Авжеж, вони боронитимуться. Битва буде запекла. Останніми роками Франція, схоже, почала приділяти більше уваги своїй армії. Ми наразимося на певний опір, перемога буде важчою, ніж хотілося б, але вона буде... Ви навіть не уявляєте, яка велика наступальна потуга Німеччини. Ніхто за її межами достеменно цього не знає. Якби наші вороги усвідомлювали весь її обсяг, то впали б навколішки, щоб уникнути марних жертв.

Залягла тривала мовчанка. Юліус фон Гартротт, здавалось, поринув у думки. Згадка про силу, яку нагромадила його раса, занурила його в щось на кшталт містичного захвату.

– Ми вже здобули попередню перемогу, – несподівано заявив він. – Наші недруги ненавидять нас, але, попри це, наслідують. У всьому світі – попит на все німецьке. Ті самі країни, що збираються чинити спротив нашій армії, застосовують наші ж методи у своїх університетах і захоплюються нашими вченнями, навіть тими, які не здобули успіху в Німеччині. Ми часто сміємося, наче ті римські авгури , коли бачимо, як слухняно народи йдуть за нами... І попри це не визнають нашої вищості!

Уперше Архенсола виразом очей та обличчя погодився з Гартроттовими словами. Усе точнісінько так, як він сказав: світ став жертвою поклоніння «німецькому кумирові». Якесь інтелектуальне боягузтво і страх перед силою змушували захоплюватися тим, що походило з Німеччини, – не розбираючи, геть усім, аби лиш блищало, хоча то був блиск золота, помішаного з тальком. Так звані «латиняни», піддаючись цьому захопленню, сумнівались у власних силах із незбагненним песимізмом і таким чином першими прирікали себе на смерть. Пихатим німцям досить було тільки повторювати слова цих песимістів, щоб укріпитись у вірі у свою вищість.

Чимало «латинян» із південною пристрастю, яка кидається від одних крайнощів до інших, стверджували, що в майбутньому світі не лишиться місця для латинських народів, які конають в агонії, і додавали, що тільки Німеччина зберегла приховані цивілізаційні сили. Французи, що бідкалися серед інших, впадаючи в надмірні перебільшення, не усвідомлювали, що їх чути по той бік дверей, і протягом багатьох років повторювали, що Франція занепадає і прямує до загибелі. А тепер обурюються, що їх зневажають вороги!.. Хіба ж вони самі не доклалися до цього?..

Учений помилково витлумачив мовчазну згоду цього молодика, що досі слухав його з ворожою посмішкою.

– Настав час, – мовив він, – принести до Франції на багнетах німецьку культуру.

Але тут Архенсола перебив його:

– А що коли німецької культури не існує, як це стверджує один видатний німець? Він мусив заперечити цьому педантові, який гнітив його своєю зарозумілістю. Гартротт мало не підстрибнув на місці, почувши таке припущення.

– Який німець?

– Ніцше!

Учений поглянув на іспанця із жалем. Ніцше заповідав: «Будьте безжальні» – і стверджував, що «вдала війна освячує будь-яку причину». Він вихваляв Бісмарка, брав участь у війні 1870 року і прославляв німецьку людину, коли казав про «усміхненого лева» й «біляву бестію». Але Архенсола слухав його зі спокоєм того, хто відчуває під ногами надійний ґрунт. О, тихі вечори, проведені з книжкою в руці перед каміном під стукіт дощу в шибку!..

– Філософ справді казав це, – погодився іспанець, – але також він казав чимало іншого, як усі ті, хто багато думає. Його вчення – це вчення про гординю, але не нації чи раси, а окремої людини. Він завжди висловлювався проти «облуди расової теорії».

Архенсола слово в слово пам’ятав твердження філософа. Згідно з ними, «культура – це передовсім єдність мистецького стилю в усіх життєпроявах народу». Наука не є ні необхідним засобом, ні ознакою культури. Велике знання цілком уживається поруч із великим варварством, тобто з відсутністю стилю або ж хаотичним змішанням усіх стилів. Німеччина, на думку Ніцше, немає власної культури через брак стилю. «Французи, – писав він, – мають справжню продуктивну культуру, незалежно від її вартості, і за котрими ми дотепер усе повторювали...» Його ненависть спрямована на власну країну. «Я не терплю життя в Німеччині. Усе просякнуто духом прислужництва й дріб’язковості... Я вірю тільки у французьку культуру, усе решта, що в Європі називають “культурою”, видається мені непорозумінням. Ті кілька випадків високої культури, які я знайшов у Німеччині, мали французьке походження».

– Як вам відомо, – провадив Архенсола, – посперечавшись із Ваґнером щодо надміру германізму в його творах, Ніцше виголошує потребу середземноморськості в музиці. Його ідеал – це культура для всієї Європи, але на латинській основі.

 Юліус фон Гартротт презирливо відповів, повторюючи іспанцеві його ж слова. Люди, що думають багато, кажуть багато всякого. Крім того, Ніцше перед смертю цілковито стратився глузду й тепер він не надто шанований серед науковців Університету. Його славу визнають тільки за кордоном... Сказавши це, доктор більше не зважав на молодого іспанця, мовби той після своїх зухвалих заперечень розчинився в повітрі. Тепер Гартротт звертався лише до кузена.

– Ця країна, – мовив він далі, – носить смерть у своєму нутрі. Немає жодних сумнівів, що після початку війни тут спалахне революція... Шкода, ти не бачив тих вуличних заворушень, які зчинилися через процес Кайо. Ще три дні тому консерватори та революціонери лаяли одне одного найпослідущими словами. Я спостерігав, як вони вигукували образливі гасла й билися посеред вулиці. Ця незлагода ще більше поглибиться, коли наші війська перетнуть кордон. Розпочнеться громадянська війна. Антимілітаристи здіймають галас, бо вважають, що уряд має змогу уникнути сутички... Країна звелася нанівець – ось до чого призвела демократія! Ось до чого призвело те, що нижча кельтська раса, яка прагнула цілковитої свободи, взяла гору!.. Ми, німці, – єдині по-справжньому вільні люди на землі, адже вміємо підкорятися.

Почувши таку парадоксальну річ, Хуліо всміхнувся. Ти ба! Німці – єдині вільні люди на землі...

– Саме так, – енергійно підтвердив Гартротт. – Ми маємо ті свободи, які повинен мати великий народ, – економічну та інтелектуальну.

– А політичну?

Учений зневажливо махнув рукою у відповідь.

– Політичну?.. Тільки занепалі та некеровані народи, нижчі раси, що жадають рівності й демократичного безладу, здіймають мову про політичну свободу. Нам, німцям, вона не потрібна. Ми – нація панів і визнаємо ієрархію: нехай нами керують ті, що народилися вищими. Ми маємо хист до порядку.

Це, як стверджував доктор, була велика німецька таємниця, і, завоювавши світ, германська раса мала намір долучити всіх до цього здобутку. Народи будуть упорядковані так, щоб окрема особа віддавала суспільству максимум. Люди, розподілені на підрозділи для різноманітних виробничих завдань, слухняні, як машини, що підкорюються своїм зверхникам і дають якнайбільший обсяг виконаної роботи, – ось досконалий державний устрій. Свобода – це суто негативна ідея, якщо тільки не поєднати її з позитивним задумом, який оберне її на користь.

Двоє товаришів зачудовано слухали опис майбутнього, яке чекало на світ за німецького панування. Кожен посилено вироблятиме продукцію, наче той клапоть городу, з якого господар прагне зібрати якомога більший врожай... Людина, перетворена на машину... жодної діяльності, яка не дає негайного результату... І цей похмурий ідеал пропонує народ філософів і мрійників, чільне місце в житті яких займали роздуми й споглядання!..

Гартротт знову взявся товкмачити про слабкість ворогів. Для боротьби потрібна віра, непохитна впевненість у перевазі власних сил.

– У Берліні сьогодні всі згодні на війну, усі твердо вірять у нашу перемогу, тимчасом як тут... Я не кажу, що французи бояться. Вони мають славне минуле, яке в певні хвилини їх пробуджує. Але вони засмучені: очевидно, вони пожертвували б усім, аби лиш відвернути те, що на них насуває. Простолюд попервах піднесено горлатиме від захвату, як горлає завжди, коли його ведуть на заріз. Вищі ж кола не мають певності в майбутньому; вони мовчать або брешуть, але всі вочевидь передчувають катастрофу. Учора я балакав із твоїм батьком. Він француз, і він багатий. Дон Марсело обурений діями уряду, що вплутує країну в європейський конфлікт заради захисту якихось далеких народів, від яких французам немає жодної користі. Він скаржиться на затятих патріотів, що не дають змоги подолати прірву між Францією та Німеччиною і заважають примиренню. За його словами, Ельзас і Лотарингія не варті тої ціни, яку в людях і в грошах доведеться заплатити за війну... Твій батько визнає нашу велич і стверджує, що розвинутись так швидко, як це вдалося нам, не здатен жоден інший народ... І так думає багато хто: це люди, які задоволені своїм добробутом і бояться його втратити. Повір мені, кузене, країна, яка боїться війни і яку точать сумніви, зазнала поразки ще до першої битви.

– Облиш мого батька, – дещо роздратовано відказав Хуліо, немовби прагнучи урвати розмову. – Сьогодні він каже так, бо війна ще не є доконаним фактом, і він суперечитиме, обурюючись усім, що його оточує. Завтра, можливо, він казатиме зовсім інше... Мій батько – «латинянин».

Учений глянув на годинник. Він мусить іти, бо має ще багато справ перед від’їздом. Німці, що проживали в Парижі, масово повиїжджали, немовби виконуючи якийсь таємний наказ. Того вечора столицю покидали, як видавалося, останні з них.

– Я прийшов до тебе, бо ти мені близький родич і це мій обов’язок – попередити тебе. Ти іноземець, і тебе тут нічого не тримає. Якщо хочеш бути свідком великої історичної події – лишайся. Але все ж краще тобі поїхати. Війна може бути жорстокою, вельми жорстокою, і якщо Париж чинитиме спротив, як минулого разу, то стануться жахливі речі. Наступальна зброя тепер значно потужніша.

Денуає байдуже стенув плечима.

– Так само вчора ввечері відреагував твій батько й решта родини, – мовив учений. – Навіть моя мати збирається лишитися тут, поруч із сестрою. Вона каже, що німці дуже добрі та цивілізовані й не варто їх боятися, коли вони переможуть.

Доктора, схоже, така думка дещо дратувала.

– Вони не усвідомлюють, що таке сучасна війна, не знають, що наші генерали досконало вивчили мистецтво швидкого знищення ворога й застосують ці знання без жалю. Терор – це єдиний дієвий засіб, адже він туманить противникові розум, паралізує його дії, розпорошує опір. Що лютішою буде війна, то швидше вона закінчиться, а отже нещадно карати ворогів – це чинити гуманно. І щоб боротьба не тривала довго, Німеччина діятиме з небаченою досі жорстокістю.

Він підвівся, узяв тростину та солом’яний капелюх. Архенсола дивився на нього з неприхованою ворожнечею. Минаючи іспанця, учений зневажливо ледь кивнув головою. Відтак у супроводі кузена попрямував до дверей. Прощання було коротке. – Послухайся моєї поради. Їдь звідсіля, якщо тільки не прагнеш небезпеки. Хоча, можливо, я помиляюся, і французи, зрозумівши, що опір марний, здадуться добровільно... Убудь-якому разі невдовзі побачимось. Я радо повернуся до Парижа, коли прапор нашої імперії майорітиме над Ейфелевою вежею. Це питання трьох-чотирьох тижнів. Початок вересня якнайдовше.

Франція мала зникнути; її загибель була для доктора річ безсумнівна.

– Лишиться Париж, лишаться французи, бо цілий народ нелегко знищити, але вони займатимуть належне їм місце. Ми правитимемо світом, а вони нехай вигадують нову моду і влаштовують приємне життя іноземцям, які їх відвідуватимуть. У сфері творчості ми спонукатимемо їх готувати гарних акторок, писати розважальні книжки й вигадувати смішні комедії... І край.

Денуає розсміявся й потиснув кузенові руку, удавши, ніби не взяв його слова серйозно.

– Я не жартую, – мовив Гартротт. – Французька Республіка як значна держава невдовзі не існуватиме – надходить її остання година. Я бачив Францію зблизька, і вона не заслуговує на іншу долю. Безлад і брак віри нагорі, порожній надпорив унизу.

Обернувшись, він побачив, як Архенсола знову посміхається.

– А ми трохи знаємося на цьому, – виклично додав доктор. – Ми багато досліджуємо народи, яких уже нема, розбираючи їх на атоми, і тому з першого погляду можемо визначити психологію тих, які ще існують.

Богемникові видалося, що він бачить хірурга, який самовдоволено розбалакує перед трупом про таємниці людської волі. Та що знає про життя цей педант, дослідник мертвих документів?..

Коли двері зачинилися, він поквапився назустріч товаришеві, який повертався до кімнати дещо збентежений. Архенсола вже не вважав доктора Юліуса фон Гартротта божевільним.

– Таж він – чистісінький дикун! – вигукнув іспанець, розмахуючи руками. – Тільки подумай: усі ці фабриканти похмурих і помилкових теорій живуть собі без жодного стриму!.. Важко повірити, що їхня батьківщина – це та сама країна, яка породила пацифіста Канта, світлого Ґете, Бетховена... Стільки років ми гадали, що це народ мрійників і філософів, які безкорисливо працюють на благо всього людства...

Немовби пояснення цієї загадки, у його пам’яті зринув жартівливий вислів одного німецького географа: «Німеччина – це двоголова істота. Одна голова мріє та віршує, а друга думає та виконує задумане».

Денуає впав у розпач, упевнившись в неминучості війни. Учений родич нагнав на нього більше страху, ніж пан радник і решта німецьких бюргерів, з якими Хуліо познайомився на пароплаві. Його смуток мав не лише егоїстичну причину. Так, це лихо завадить утілити в життя його й Маргаритині прагнення, але, крім того, у цю годину непевності він несподівано виявив, що любить Францію. Хуліо сприймав її як батькову вітчизну, країну Великої революції... Хоч він ніколи й не пхався до політики, але був прихильником республіканського устрою і частенько підсміювався над деякими приятелями, які, щоб вирізнятися на тлі інших, боготворили королів та імператорів. Архенсола спробував підбадьорити товариша.

– Хтозна, як воно обернеться! Це країна несподіванок. Французи можуть бути недалекоглядними, але важить те, як вони виправляють свої помилки. Хай що б там не казав той варвар, твій кузен, тут є і надпорив, і порядок... Перед битвою біля Вальмі Франція була, мабуть, у скрутнішому становищі, ніж тепер. Тоді панував суцільний безлад – єдиним захистом були батальйони селян і робітників, які вперше тримали рушницю в руках. І попри це, старі європейські монархії Європи два десятки років не знали, як звільнитися від цих зібраних нашвидку вояків.

Книга вийшла друком в рамках проєкту «Літературний безвіз» за підтримки програми «Креативна Європа» Європейського Союзу.