«Хрест» – третя, заключна книга трилогії «Крістін, донька Лавранса» («Вінець», «Ґаздиня») відомої норвезької письменниці, лавреатки Нобелівської премії з літератури 1928 року, Сіґрід Унсет. Фінальна книга веде читача крізь зрілість та останні миті життя головної героїні. Крістін разом із сім’єю повертається до рідного Йорундґорда, проте і тут мирне життя не дається щасливо: давні образи, гордість, щире кохання, але різна вдача Крістін та Ерленда, а також тривога за долю синів приносять нові випробування. Тут головні сюжетні лінії Сімона, Ерленда і Крістін знаходять розв’язку на тлі подій у тогочасній Норвегії, де точаться чвари вождів за владу, а місцева громада і духовенство мають свій вплив. Опісля у країну приходить «чорна смерть».

Це драматична історія про кревні зв’язки, важкі втрати, гординю й спокуту, що розгортається на тлі суворої норвезької природи, середньовічних реалій і жорстокої епідемії. Наприкінці свого земного шляху Крістін приходить до справжнього смирення, усвідомлюючи, що все її повне пристрастей і страждань життя було нерозривно пов’язане з Божою милістю.

Книгу переклала з норвезької Наталія Іліщук.

Контекст:

Родинне святкування Великодня у Сімона Дарре завершується сваркою родичів.

***

Невдовзі господар вийшов на галерею й обперся на поручні, різьблені стовпи виступали назовні. З хліва не вщухало голодне ревіння худоби. Якщо погода протримається такою ще трохи, можливо, весняне безпасся не затягнеться цього року.

До Сімона підійшла Крістін. Ще не побачивши родички, він упізнав її легкі кроки. Вона вийшла й стала поруч у вечірньому сонці.

Така гарна й витончена, вона ще ніколи не здавалася йому настільки красивою. Він раптом відчув, немовби в якийсь спосіб піднявся й занурився у це її світло – глибоко видихнув. Ураз життя стало таким добрим. Багате й променисте щастя огорнуло його повністю.

Крістін була його дорогою подругою – і всі важкі та гіркі думки, які він носив, здавалося, розтанули, мов напівзабуті дурниці. Бідна його подруга – як же хотілося зробити для неї щось добре. Лиш би вона була щасливою знову – він охоче віддав би своє життя, якби це допомогло.

Так, Сімон бачив, що її ніжне обличчя було стомлене й зблідле. Під очима з’явилися дрібні зморшки, шкіра втратила свій здоровий рум’янець, стала грубою, засмаглою, а під бронзовим відблиском проглядалася блідість.

Але для нього вона завжди залишалася гарною: великі сірі очі, тонкі вуста, маленьке кругле підборіддя й спокійний, стриманий характер – для Сімона то було красивішим понад усе на світі.

І ще так добре було знову бачити її зодягненою, як вельможна фру. Тонка шовкова намітка лише частково прикривала золотаво-русяве волосся – коси, заплетені вище, стирчали біля вух; у волоссі були сиві пасма, але це не мало значення. На ній був розкішний синій оксамитовий верхній кіртл, облямований шкірою горностая, з глибоким вирізом на грудях, широкі рукави нагадували ремені на збруї – виглядало надзвичайно красиво. Під ним виднівся нижній кіртл кольору золотого піску, що обтягував тіло до самої шиї та зап’ясть. Сорочка була застібнута багатьма маленькими позолоченими ґудзичками, які до глибини вражали Сімона – Бог пробачить, усі ці маленькі золоті ґудзички радували його так, немов він побачив ангельський хор.

Сімон відчував сильні, спокійні удари свого серця. Щось спало з його душі, як ланцюги. Болісні, ненависні сни – тепер вони були лише нічним затьмаренням, а його любов до неї світліла вдень, у променях сонця.

– Ти дивно на мене дивишся, Сімоне... чому так усміхаєшся? – спитала вона.

Чоловік розплився у лукавій посмішці, але не відповів. Попереду відкривалася долина, залита золотим вечірнім сяйвом, пташині зграї щебетали і видавали металеві звуки у лісовому краї, а десь звисока лунав затяжний чистий спів дрозда.

Ось вона – стояла тут, зігріта сонцем, сяяла у своєму святковому вбранні – вийшла з темної, холодної хати й грубого, важкого одягу, що пахнув потом і тяжкою працею. «Моя Крістін, як добре бачити тебе такою знову».

Сімон узяв її руку, що лежала перед ним на поручнях балкона, підніс до свого обличчя:

– Перстень у тебе гарний! – свояк трохи повернув золоту обручку і поклав руку назад. Крістін була в ту мить такою чистою й рум’яною, він не знав, як їй віддячити – яка прекрасна її довга вузька рука.

– Арнґ’єрд з Ґауте... – мовила Крістін. – Вони знову сваряться.

З-під галереї долинули гучні й сердиті вигуки. Враз, не тямлячи себе він обурення, дівчина вигукнула:

– Ану, нагадай мені знову про моє походження... як на мене, то вже краще бути байстрючкою мого батька, ніж законним сином твого!

Крістін різко розвернулася й побігла сходами донизу. Сімон кинувся слідом, він почув звук кількох ляпасів. Мати стояла під навісом галереї, тримаючи сина за плече.

Двоє дітей потупили очі, розпашілі, мовчазні й непокірні.

– А ти, бачу, знаєш, як поводитися на гостинах... небагато слави нам з твоїм батьком... – сказала Крістін.

Ґауте опустив голову. Тихо й сердито відповів матері:

– Вона сказала дещо... я не хочу повторювати.

Сімон підхопив дочку за підборіддя, змусив її підняти обличчя і глянути йому у вічі. Арнґ’єрд червоніла дедалі більше й кліпала очима під батьківським поглядом.

– Так, – вона вирвалася від нього, – я нагадала Ґауте, що його батько був засудженим за безчестя та зраду короля, але спочатку він обізвав вас, батьку... він назвав вас зрадником і сказав, що ви повинні завдячувати Ерлендові, бо залишилися цілими, не ушкодженими й багатими на своїй землі.

– Я думав, ти вже доросла дівчина, а виходить, дитячі балачки можуть виводити тебе настільки, що забуваєш про манери та виховання, – сказав він сердито, відсунув дочку від себе, обернувся до Ґауте й запитав спокійно:

– Чому же ти, Ґауте, друже, вважаєш, що я зрадив твого батька? Я й раніше здогадувався, що ти на мене сердишся, тепер поясни, що це все означає?

– Ви самі знаєте!

Сімон похитав головою. Тоді хлопець, скалячись від гніву, закричав:

– Того листа, за який схопили мого батька на сходах і притиснули до стінки, щоб він розповів, хто поставив під ним свою печать – я його бачив! То я його забрав і спалив!

– Мовчи! – між ними вискочив Ерленд. Його обличчя поблідло аж до губ, очі палали.

– Стривай, Ерленде, з’ясуємо це краще тепер. Значить, моє ім’я було в тому листі?

– Мовчи! – батько люто струснув Ґауте за груди й плече. – Я довіряв тобі... сину мій! А за таке вартувало тебе вбити!

Крістін вистрибнула вперед, Сімон теж. Хлопець вирвався й притулився до матері. Не тямлячи себе від хвилювання, він швидко закричав, ховаючись за материнськими руками:

– Я розгорнув і подивився на печатки перед тим, як спалити, батьку! Думав, що колись зможу послужитися вам цим!

– Бог покарає тебе! – коротко і сухо зітхнув Ерленд.

Сімон теж поблід, лице почервоніло від сорому за іншого. Він не смів дивитися на Ерленда – те приниження душило і його.

Крістін стояла як зачарована, все ще тримаючи сина в обіймах. Але в її голові блискавично пролітали думки: того весняного дня в Ерлендових руках Сімонова печатка пробула недовго, свояки разом продавали Лаврансовий склад на острові Веой монастирю в Гольмі. Ерленд сам зізнавався, що то, певно, незаконно – вести справи від імені обох, але ніяких наслідків не було. Він показав їй ту печатку й зауважив, що Сімон міг би обрати й краще гравіювання – всі три сини гера Андреса зробили собі однакові печаті, схожі на батькову, у яких тільки підписи різнилися. А печатка Ґюрда вийшла значно гарнішою, казав Ерленд. Ґюрд Дарре... Ерленд передавав Крістін від нього вітання останні кілька разів, коли повертався з гір…

Ґюрд з Крістін бачилися лише раз, на весіллі Рамборґ. Ульв, син Саксе, був шурином Ґюрда Дарре, і Ульв брав участь у змові.

– Ти помилився, Ґауте, – тихо й рішуче сказав Сімон.

– Сімоне! – мимовільно Крістін схопила свого чоловіка за руку. – Пам’ятаєш, окрім тебе, ще кілька чоловіків носить той же знак на своїй печатці.

– Цить! І ти мовчи... – Ерленд із якимось стогоном відчаю вирвався з рук дружини й кинувся подвір’ям до стайні. Сімон рвонув слідом:

– Ерленде... то це мій брат?

– Пошли по дітей, ми їдемо, – гукнув Ерленд дружині. Сімон наздогнав його біля дверей стайні, схопив за руку:

– Ерленде, то Ґюрд?

Ерленд не відповідав, намагався вирватися. Обличчя його скривилось і до смерті зблідло.

– Ерленде, відповідай, мій брат брав участь у тій змові?

– Може, ти хочеш свого меча і зі мною схрестити? – гаркнув Ерленд, і Сімон відчув, як той тремтить усім тілом під час їхньої сварки.

– Ти ж знаєш, я цього не хочу, – Сімон відпустив його й похитнувся назад, до одвірка. – Ерленде, заради Бога, який страждав і помер за нас, скажи, чи це правда!

Ерленд вивів Сотена, Сімон мусив відступити від дверей. Якийсь старанний слуга притьмом приніс сідло й вуздечку. Сімон узяв їх і відіслав робітника геть, Ерленд же вихопив усе з рук свояка.

– Ерленде, ти ж можеш сказати тепер... мені!

Він і сам не знав, чому благає так, ніби йдеться про його життя.

– Ерленде, відповідай, Христовими муками благаю тебе – скажи мені, чоловіче!

– Можеш і далі думати те, що подумав, – тихо й різко відказав Ерленд.

– Ерленде... я нічого... не подумав...– Я знаю, щó ти подумав, – Ерленд скочив у сідло. Сімон схопив коня за повід – той нервово сіпнувся й звівся на диби.

– Відпусти, а то я тебе зіб’ю, – крикнув Ерленд.– Тоді я спитаю Ґюрда, вирушу на південь завтра ж – клянуся Богом, Ерленде, я дізнаюся...

– Ага, так він тобі й розповість, – глузливо мовив Ерленд, шпорами підштовхнув жеребця, і Сімон мусив відскочити. Той виїхав із двору.

Книга вийшла в рамках проєкту «Літературний безвіз» за підтримки програми «Креативна Європа» Європейського Союзу.