«Інсурекція» – завершальна книга історичної трилогії «Рік 1794» лавреата Нобелівської премії Владислава Реймонта, присвячена подіям загальнонаціонального визвольного руху проти окупантів – Російської імперії та Прусського королівства. Автор змальовує широку панораму народного спротиву, наголошуючи на ролі добровольців, міщан і селян-косинерів, які стали важливою силою виступів. Крізь призму сприйняття головного героя, шляхтича Севера Заремби, показано еволюцію суспільства і трагедію покоління патріотів.

Сюжет розгортається від часів Краківської присяги Тадеуша Костюшка, яка ознаменувала початок інсурекції, і детально відтворює такі ключові віхи військової кампанії, як легендарна Рацлавицька битва і героїчна оборона й битва за Варшаву. Хоча ці битви були переможними, та саме повстання зрештою зазнало поразки. Утім, це стало не кінцем боротьби, а лише початком тривалих, більш ніж столітніх змагань за відновлення державної незалежності.

Переклав з польської Олесь Герасим.

***

До того ж увагу більшості поглинало дедалі палкіше бажання побачити Костюшка. І ця мить нарешті настала: перед десятою загриміли барабани.

– Йде! Костюшко! Тихо, мосціпанове! Тихо! – рознеслися звідусіль голоси.

Натовп раптово стих, зібрався в єдиному пориві, серця загупали, а погляди всіх звернулися в один бік.

Барабани гуркотіли все ближче, потім сурми заграли високими голосами, гримнула військова капела, і з вулиці Святої Анни з’явилася велика хоругва, що, немов амарантова хмара, майоріла над головами. Білий орел, розправляючи владні крила, здіймався дедалі вище. Несамовитий крик струсонув повітрям і, стократ відбиваючись від стін, летів у небеса нестихаючими відлуннями. Земля стугоніла під важкими, розміреними кроками солдатів.

– Дорогу! На боки! На боки! – лунали команди, і в одну мить перед військом утворилася широка порожня вулиця. Зблиснув густий ліс багнетів, зажовтіли обшлаги мундирів, засяяли мосяжні бляхи на капелюхах. Батальйон полку Чапського, у повному бойовому спорядженні, зімкнутий як мур, крокував розмірено й урочисто. На чолі, під хоругвою, крокував Костюшко в супроводі офіцерів і цивільних. Коли вони опинилися на прямому виході з вулиці Шевської, батальйон розділився на чотири частини і, утворивши великий квадрат, став зі зброєю біля ноги. Тоді перед усіма очима відкрилася постать Костюшка.

Він стояв посеред військ і народу, урочистий, суворий, величний, ніби пам’ятник усій Польщі, явлений спраглим очам у цю чудову годину.

Саме цієї миті сонце виглянуло з-за хмар, осяваючи його золотистою славою маєстату, і з грудей тисяч вибухнув громовий крик. Немов охоплений шалом, натовп кричав щосили, махав руками, а на вікнах і балконах, на галереях Сукєнниць і Ратуші майоріли хустки, люди кидали квіти, плакали.

Та коли барабани наказали зберігати спокій, настала така тиша, що було чутно тріпотіння хоругви й крил сполоханих голубів. Уперед виступив Ліновський і, розгорнувши великий аркушпаперу, почав зачитувати «Акт повстання громадян і мешканців Краківського воєводства».

Він читав чітким, рівним і надзвичайно гучним голосом:

«Світові відомий теперішній стан нещасної Польщі. Ницість двох сусідніх держав і злочини зрадників вітчизни кинули її в цю безодню».

Усі слухали, затамувавши подих і з надзвичайною увагою.

«…немає такого виду брехні, облуди й підступу, якими б не заплямували себе обидва загарбники, щоб угодити своїй помсті й жадібності».

У юрбах зашумів наростаючий гуркіт бурі.

Ліновський читав усе виразніше; його голос звучав мідними ударами гніву, коли він почав звинувачувати альянтів у злочинах, скоєних проти вільної нації. Він закидав їм зраду, віроломство, посягання на найсвященніші права свободи й гідності, тиранію, розшматування вітчизни, порушення договорів – цілу літанію підлості, варварства, насильств і злочинів, увесь той огром нещасть і занепаду, у який вони повергли Річ Посполиту. Голос його ріс до сили грому, розривав серце жахом перелічених кривд і палив соромом ганьби.

Відкривалися ще не загоєні рани, і всі утиски оживали в пам’яті. Гнів збурив душі, принижена гордість і зневажена гідність людини й громадянина спалахнули в серцях кривавою жадобою помсти й відплати!

А Ліновський, ніби перед судом народів і вічної справедливості, вигукнув могутнім голосом, голосом усієї пригнобленої Польщі:

«Тому, зважаючи на непохитну рішучість або згинути й бути похованими під руїнами рідної країни, або звільнити батьківську землю від хижого насильника і ганебного ярма, я заявляю перед Богом, перед усім людством, що, користаючись незаперечним правом опору проти тиранії та збройного насильства, ми, всі краяни, в громадянському й братерському дусі об’єднуємо наші сили воєдино й присягаємо одне одному не щадити будь-яких жертв і засобів, яких тільки свята любов до свободи дарує тим, хто в розпачі повстає для її оборони. Визволення Польщі від чужого солдата, відновлення й забезпечення цілісності її кордонів, знищення всілякого насильства й узурпації, утвердження національної свободи й незалежності Речі Посполитої – ось священна мета нашого повстання».

Ліновський зробив паузу, щоб перевести подих; жоден шелест не порушив побожної тиші, лише очі горіли вогнями ледь стримуваних поривів, а обличчя світилися найглибшою увагою, чулістю й зосередженням.

Він іще прочитав головні заходи, яких слід вжити, щоб повстання досягло успіху, і перейшов до деталей:

«Таким чином, нашою загальною волею постановляємо наступне:

По-перше, цим актом обираємо й визнаємо Тадеуша Костюшка найвищим і єдиним Начальником і командувачем усього нашого збройного повстання»...

Раптом, наче зірвався ураган, наче вибухнули всі несамовиті сили стихій.

– Хай живе Костюшко! Віват! Хай живе Начальник! Хай живе!

Зчинився невимовний рейвах; кордони солдатів ледве стримували натиск юрби. Вона здіймалася, немов розбурхане до самого дна море, немов хвилі, що вдаряють з несамовитою силою. Всі голоси, всі погляди і всі почуття, сп’янілі від радісного піднесення, лягали до ніг Начальника. Бурі криків, тисячі вигуків, десь уже плачуть з радості, десь лише підняті руки, десь обличчя, залиті сльозами захвату, десь розпростерті рамена, десь очі, ошалілі від надлюдського щастя, – давали тільки слабке уявлення про те, що відбувалося в серцях і головах.

Ніхто вже не слухав, що далі читав Ліновський. Слова стали зайвими й зовсім не потрібними в цю мить, коли серед них стояв Він – Провідник, Начальник нації, Володар усіх душ, справжній король усього люду! Він підніме Річ Посполиту! Він встановить справедливість! Він утвердить справжню свободу! Щира, сповнена надії радість переповнювала серця, ширилася довкола, сплітала братні долоні, і люди, заливаючись сльозами розчулення, кидалися один одному в дружні обійми.

Це тривало якийсь час, аж поки знову суворий гуркіт барабанів не закликав до тиші.

Начальник вийшов на середину чотирикутника; вихоплена з піхов шабля заблищала на сонці, він підніс її вгору й, дивлячись у небо, з натхненним обличчям, подібний до архангела, присягав нації:

– «Я, Тадеуш Костюшко, присягаю перед Богом усьому польському народові, що довірену мені владу не використаю для жодного гноблення інших, а тільки для оборони цілісності кордонів, відновлення самовладдя народу й утвердження загальної свободи. Так мені, Господи Боже, допоможи і невинна муко Його Сина...»

Він зупинився, обвівши довкола одухотвореним поглядом. Схилилися перед ним прапори, військо віддало честь зброєю, оркестри гримнули тріумфальну фанфару, задзвонили дзвони всіх церков, з усіх грудей вирвався радісний крик, і Зиґмунтів дзвін загучав так, що здригнулися мури; він бив повільно, урочисто сповіщаючи далеким землям, містам, морям і горам, народам, усьому світу і всій Польщі про годину воскресіння.

Начальник, оточений народом, рушив до Ратуші підписувати акт повстання.

Книга вийшла в рамках проєкту «Літературний безвіз» за підтримки програми «Креативна Європа» Європейського Союзу.