Роман «Барчестерські вежі» є другою — найголовнішою — частиною циклу «Барсетширських хронік» пера класика англійської літератури Вікторіанської доби Ентоні Троллопа.

Як і в першій, у другій частині події відбуваються у все тому ж вигаданому письменником графстві Барсетшир з головним містом Барчестер. Щоправда, до вже відомих читачеві з першої частини героїв твору додаються нові, не менш цікаві й харизматичні.

Заголовок на перший погляд ніби обіцяє щось похмуре, занадто серйозне, зображення тільки якихось клерикальних проблем. Насправді сюжет роману цілком живий, динамічний, подекуди напружений, повний несподіванок. На читача тут чекають неповторний гумор автора, дрібні й великі інтриги, кохання з перешкодами, непрості норови представників різних прошарків тодішнього англійського суспільства, зрештою — атмосфера самої епохи. Словом, вир життя. Така класика завжди актуальна й ніколи не застаріває.

Без сумніву, роман неодмінно сподобається любителям істинного й вишуканого красного письменства.

Цитати з книги:

Допоки можемо стати святими, треба тішитися можливості бути людиною, щоб у нашому поспіху до змін не опуститися до чогось нижчого.

Хай кохання не шкодить вашому апетиту. Моєму апетиту воно не шкодить.

Вона боялася, що чаша її щастя й губи її мети можуть не зійтися, але заспокоювала себе тим, начебто після всього, що сталося, не зійтися в них немає шансу.

– Прийміть мою пораду: не зважайте на кохання. Хай там як, а що воно таке? Мара на кілька тижнів. Більше там немає щастя. Відплатою за кохання є розчарування життям. Хіба є хтось, хто добився успіху в щирім коханні? Успіх у коханні доводить: кохання фальшиве. Справжнє кохання завжди гнітюче і трагічне. Джульєтта кохала, Гайде кохала, Дідона кохала – і що з того? Троїл так кохав, що перестав бути людиною.

– Троїл кохав і був ошуканий, – сказав більш мужній капелан. – Чоловік може кохати і при тому не бути Троїлом. Не всі жінки Крессіди.

Містер Арабін навіть не думав, що про нього щось говорять. Коли він порівнював себе з гостем, йому здавалося, що він тут важить так мало, що не вартує навіть слова чи бодай думки. Містер Арабін жив самотою у світі домашніх уз і сімейних зв’язків, яких годі досягти між кимось іншим, крім чоловіка і дружини, батьків і дітей, братів і сестер. Містер Арабін часто сам із собою обговорював потребу в таких зв’язках для людського щастя і переважно вдовольняв себе відповіддю, що щастя не є необхідністю в цьому світі. Ось тому він дурив себе чи принаймні намагався це зробити. Містеру Арабіну, подібно до решти, хотілося тішитися всім, чим можна тішитися, і хоча він зі своїм поміркованим стоїцизмом, притаманним багатьом християнам, намагався змусити себе вірити, наче до щастя й до горя треба ставитися цілком байдуже, йому самому не було байдуже. Містер Арабін втомився від оксфордських авдиторій і життя в коледжі. На дружин і дітей друзів він дивився із заздрістю. Він хотів лише затишної вітальні, великих вікон, що виходять на газон і квітники, обжитого будинку і, над усе, відчуття домівки, яке охоплювало в собі все це.