«До цієї невеликої за розміром книжки увійшли два романи Реймона Радіґе, котрий, до слова, прожив усього лише 20 років, але зумів написати твори, які підкорили серця багатьох читачів

Отож, мова піде про романи "Диявол у плоті" і "Бал у графа дʼОржеля".

Ці історії можуть здатися гострими, місцями черствими, але вони однозначно запам’ятовуються своєю тонкістю.

Автор яскраво і правдоподібно піднімає тему перелюбу. Але робить це в доволі прямій манері і свого часу отримує багато критики, оскільки питання звучало гостро.

Приміром, у першому романі ми бачимо доволі амбітного молодого хлопця, якому 16 років, але він зачастив до заміжньої жінки. У них свого роду роман, доки чоловік цієї жінки на фронті.

І оте протирічне відчуття, коли наче б розумієш, що автор велику увагу приділяє звʼязку неповнолітнього з дружиною солдата, тим самим зобразивши стосунки в тилу, додає твору гостроти.

Романи написані простою мовою і читаються дуже швидко. Є в тих простих описах і коротких діалогах глибина, показана суть людини, її характер і світобачення.

Твори певною мірою неоднозначні і тут важко стати на чийсь бік, але мені страшенно подобається оця двоякість, коли читаєш і розумієш, що кожна ситуація має різні точки зору, а люди мають слабкості.

Тут не про те, що правильно, а що ні, не про однобокі ситуації, а про суть певних дій і вчинків, які зрештою мають вплив на подальші події.

Романи гострі і глибокі. Запам’ятовуються своєю подачею і думками, які виникають під час читання».

Реймон Радіґе прожив всього 20 років, але яких яскравих! Настільки, що поховання йому організовувала сама Коко Шанель!

Чесно кажучи, читаючи його єдині 2 романи, мені було важко повірити, що вони написані в такому достатньо юному віці. Сам стиль оповіді дуже сподобався, а перший роман ще й виявився трохи автобіографічним.

«Диявол у плоті»

Розповідь про шістнадцятирічного хлопця, який стає коханцем заміжньої дев‘ятнадцятирічної дівчини.

Ох, навряд чи ви будете співчувати головному герою — я обожнюю таке в книгах, бо не переношу кліше «Мері С‘ю», і тут цього немає

Хоча в романі немає опису інтимних подробиць відверто так, як зараз пишуть сучасні автори, але зображено дуже еротично та ніжно. І ще доповнено гарними ілюстраціями.

Я в цій історії найбільше співчувала зрадженому чоловікові. Мораль в романі дуже яскраво виражена, але в той же час, автор дає змогу читачеві подумати над найважливішими питаннями совісті.

І ще відчути атмосферу сторічної давності та звичаїв. Головний герой обурений, що коханка хоче обірвати стосунки і НАВІТЬ не пише в листі, що вона хоче накласти на себе руки І сміх, і гріх, як то кажуть

Дуже раджу цей роман, тут є що обговорити)

«Бал у графа д‘Оржеля»

Цей роман мені сподобався менше, і тут знову любовний трикутник, хоча лише в його зародженні, без адюльтеру.

Але його цікаво читати з точки зору тогочасних розваг, променадів та світського життя.

Читаєш і уявляєш гарні сукні, прикраси, чоловічі фраки, цікаві зачіски.

Та душевні метання молодих людей — на жаль, вже не актуальні. Хоча я можу їх зрозуміти, всяке в житті буває.

Практично всі, хто писав про цього французького романіста, починають із того, що він прожив трохи більш як двадцять років, із яких, звісно, творив дещицю, тож Радиґе є унікумом. Словом, «Реймон, або Перерваний політ». Така обставина вже провокує розчулення та підвищений градус чутливости при читанні — частково виправдані, — і водночас задає прецедент вікової поблажливости (адже в нас не вповні перекладено класиків 1920-х, незіставно потужніших за нього, як Жироду, Ромен, Лярбо, Жакоб). Від прецеденту недалеко до поетичних вправ Ніки Турбіної чи зовсім забутої співвітчизниці Радиґе, що жила в «другий повоєнний» період, Міну Друе, яку вишпетив у «Мітологіях» Ролян Барт. Та Радиґе відзначився не віршами, а прозою, де симулятивність малоймовірна.

Однак уже існував «прецедент до прецеденту», коли автором справді геніяльних віршів став юнак, котрий нині не потребує поблажливости, а він у пору творчого розквіту був навіть трохи молодшим за автора роману «Диявол у плоті» — мова про Артюра Рембо, без якого годі уявити історію світової літератури ХІХ і, мабуть, ХХ століття. Тут дався взнаки ентузіязм сюрреалістів, хоч як дивно — сучасників Реймона Радиґе. Ба більше, один із їхніх напіввизнаних (Бретон так і не примирився з його існуванням) поплічників нового руху Жан Кокто став наставником і промоутером свого молодшого літколеґи.

Парадокс: злеліяний у колі модерністів (до вже названих додамо Пікаса, Модильяні, Ґриса, Пулєнка), Реймон Радиґе був їм стилістично байдужий. Головний його роман — справді шедевр лаконізму та лапідарної мудрости –прийшов до читача наче чи з XVIII, а може, із XVII століття: над «Дияволом у плоті» немовби розкрито крила «Принцеси Клевської» мадам де Ляфаєт. Старий добрий гальський логос: зважені та недовгі речення, стримані, аби не відвернути уваги від розвитку дії, метафори, дрібка іронії, крапля суму. Але вже наступний твір, трохи більший за обсягом — «Бал у графа д’Оржеля», на таку характеристику навряд чи заслуговує, тож не дивно, що друкують його украй рідко — українською, здається, вперше, тоді як «Диявол у плоті» побачив світ, як мінімум, утретє, починаючи з публікації у «Всесвіті». Дражливу ексклюзивність зрівноважено певною безпорадністю, сплутаністю сюжетних ліній, набором неминучих стереотипів (загадковий росіянин Нарумов, якого «страждання ушляхетнили») і спробами реаґування на найновішу сучасність: аероплани, музика, кіно.

Творчість Реймона Редиґе може виявитися цікавою українським читачам ще в одному аспекті. Хоч і, поміж іншим, вона віддзеркалила повоєнний синдром «нещасної свідомости» (більше у «Балі у графа д’Оржеля», а в «Дияволі у плоті» лише опосередковано): тих, хто вижив, хто врятувався, та зазнав болю, хоч і не так, як фронтовики. Сумне припущення: скільки нам іще судилося втратити нерозпізнаних — чи на якийсь мізер зреалізованих — своїх Радиґе? Тож хрест на «юних геніях» ставити зарано… як і на «аксакалах»: у кожного в шухляді може бути сховано «chef-d`oeuvre inconnu».