Анотація

Роман Ґріммельсгаузена – визначна пам’ятка літератури XVII століття, перший німецький роман світового рівня та один із перших великих воєнних романів німецької літератури. Динамічна оповідь занурює читача у дивовижні пригоди простакуватого, але допитливого і сміливого Сімпліція. Його пригодницька одіссея розгортається на тлі Тридцятилітньої війни, продовжується мандрівками світом і завершується чернечою робінзонадою на райському острові в Індійському океані. Досвід війни, мандрів і втрат відкриває героєві суперечливу природу людини, мінливість фортуни та хаотичність світу.

Видання пропонує перший повний переклад роману українською мовою та відкриває українському читачеві одну з найвизначніших пам’яток європейської барокової прози.

Глава четверта

Резиденцію Сімпліція захоплюють, плюндрують і нищать, у ній несамовито лютують жовніри

Xай і не мав я на думці попровадити миролюбного читача вкупі з тими вершниками в дім і на обійстя свого нянька, бо коїтиметься там вельми багацько лиха, проте перебіг моєї історії вимагає, аби повідав я будучим поколінням, що за звірства коїлися то там, то там під час тієї нашої Німецької війни і, до того ж, аби засвідчив на власному прикладі, що часто всі ті біди конче мусила послати нам милостивість самого Всевишнього задля нашого ж добра. Адже, дорогий читачу, хто б мені повів, що єсть Бог на небі, коли б жовніри не знищили дім мого нянька й не полонили мене, завдяки чому я опинився серед людей, котрі мені вдосталь усього нарозповідали? До того не міг я ні відати, ні в’явити собі, що, крім нянька, матірки, мене й решти домашніх, єсть ще хтось на землі, бо не знав я ніяких інших людей, ані жодного іншого людського мешкання, крім того, що я в нього день у день заходив і що з нього день у день виходив. Та невдовзі довідався я про те, як прийшли люди на сей світ і що знову мусять його полишити. Був я тоді людиною лише за подобою й християнином за іменем, а загалом бестією з бестій! Та Всевишній зглянувся своїм милостивим оком на мою непорочність і привів мене до пізнання його й себе самого. І нехай мав він для сього тисячі шляхів, волів він, одначе, поза всяким сумнівом, обрати той, що на нім нянька мого з матіркою на науку іншим спіткає кара за недбале моє виховання.

Спершу вершники ті розмістили своїх коней, а тоді кожний з них узявся до дивних справ, що не віщували нічого доброго, натомість лишень збитки й розруху, бо хоч дехто з них і заходився забивати худобу, варити і смажити, що здавалося, немов воліють улаштувати вони веселу забаву, інші ж натомість узялися обнишпорювати весь дім знизу догори, не минаючи ні одного потайного кутка, немов шукали вони там золоте руно з Колхіди. Інші ж заходилися в’язати у велетенські клунки сукно, одежу та всілякий інший домашній реманент, немов воліли влаштувати тандиту, а що було їм, на їхню думку, непотрібне, те розбивали й рвали на шмаття. Одні прошпигували шпагами сіно й солому, неначе не вдосталь було їм овець і свиней, інші витрушували пір’я з перин і подушок, набиваючи їх салом, ще інші напихали їх в’яленим м’ясом та іншими речами, немов так м’якше буде на них спати. А ще інші розбивали печі й вікна, немов сповіщали про настання вічного літа, скидали жужмом і пакували погнутий і потрощений мідний і цинковий посуд, ліжка, столи, стільці та лави всі попалили, хоча на подвір’ї лежав не один сажень сухих дров, і порозбивали врешті дощенту горщики й миски, мабуть задля того, що воліли їсти ліпше смаженину, або гадали, що одбудуть тут одну-єдину трапезу. З наймички нашої в стайні так поглумилися, що вона вже не змогла відтіля вийти, хоч і великий стид повідати про таке! Наймита поклали зв’язаного на землю, запхали до рота дошку й вилили на нього повну дійницю огидної гноївки, називаючи її шведським трунком, бо він не хотів вести іншу групу в інше місце, тоді пригнали всіх укупі з худобою до нас на подвір’я, були серед них і нянько мій з матіркою, і наша Урсела.

Тоді заходилися вони одгвинчувати кремені з пістолів і вставляли на їх місце пальці селян і так бідолах мордували, немов мали на думці палити відьом на вогнищі, одного з полонених уже навіть воліли було запхати до печі й огонь уже розпалили, хоча він ще ні в чому не зізнався. Іншому обв’язали довкіл голови мотузку з прив’язаною палицею й заходилися так нею крутити, що в нього кров зацебеніла з рота, з носа і з вух. Одне слово, кожний з них знущався із селян на власний манір, а для того й кожний селянин терпів окремі знущання, не схожі на інші. Лишень нянькові моєму, як я тоді міг зрозуміти, найбільше пощастило, бо він з усмішкою на вустах зізнавсь у тім, у чім інші мусили зізнаватися з болем і страшенним криком, і випала йому така честь, поза всяким сумнівом, для того, що він був господарем на сім обійсті, бо вони посадили його до багаття, зв’язали, що він не міг ворухнути ні ногою, ні рукою, й натерли йому п’яти мокрою сіллю, яку йому злизувала, а отже й лоскотала наша стара коза, що він ледь не лопав зо сміху. Було так весело, що і я за компанію чи, може, для того, що до кінця не розумів, що коїться, реготав од душі. Крізь той сміх він визнав свою провину й зізнався, що має захований скарб, де золота, перлів і коштовного каміння багацько більше, ніж можна було сподіватися, що таким скарбом володіє простий селянин. Про полонених жінок, наймичок і дочок не годен нічого повісти, бо жовніри не дозволили мені подивитися, як вони з ними повелися. Пам’ятаю, що з того чи з того кутка було чути страшенні крики й плачі, і думаю, що з матіркою моєю й нашою Урселою повелися вони не ліпше, ніж з іншими. Посеред того всього лиха я крутив рожен зі смажениною на огні й помагав пополудні напувати коней, а для того натрапив у стайні на нашу наймичку, що була така жахливо розтріпана з виду, що я її не впізнав, вона ж з неміччю в голосі мовила до мене: «Ой, хлопче, тікай, бо заберуть тебе вершники, втікай щодуху звідсіль, видиш, що тут коїться». Більше нічого не була годна мовити.

• Переклав з німецької Володимир Кам’янець.

• Обкладинка Марії Гумецької.

Книга вийшла в рамках проєкту «Літературний безвіз» за підтримки програми «Креативна Європа».
Придбати на сайті.