Дочитала книгу «Тлумач тіл». Так багато хочеться написати про цю книгу, але щоб я не написала - практично все буде спойлером, тому коротко про мої враження.

По перше, ніколи нічого раніше не читала про Китай (тим більше в період Середньовіччя), тому для мене це було неймовірно цікаво - історія, культура, їжа, звичаї та релігія - це все ви знайдете у цій книзі. По друге, я люблю детективи в стилі CSI (а головний герой книги є реальною особою, яка започаткувала такі розслідування), тому детективна складова мені дуже сподобалась, хоча темп розслідувань досить повільний. Сподобалась також розвʼязка, хоча фінал залишився відкритим. До речі, як зазначив сам автор книги, усі розслідування є реальними і були взяті з 5-титомника праць самого Сун Ци.

Тепер із мінусів. По перше, часом поведінка головного героя була дуже нелогічною. Наскільки він геніальний у читанні мертвих тіл, настільки ж він жахливо розбирається у людях. По друге, здивувала поведінка імператора у кінці книги, хоча автор нам намагається показати причину, але я в неї не повірила. І ще одне (для когось це мінус, для когось плюс) - у книзі присутня ЛГБТ лінія. Так чи інакше, але це загальновідомий факт, що в Китаї за часів династії Сун це було досить поширено.

Книгу однозначно рекомендую, я не могла від неї відірватися. 10 із 10

Що таке творчість і як розвинути в собі творчий аспект (навіть якщо вважаєте, що ви не творча людина)?

Саме цьому присвячена ця маленька (125 сторінок), але дуже змістовна книга американського психолога Ролло Мея «Сміливість творити». Крізь призму екзистенціалізму — через літературу, живопис, науку, психологію та інші сфери, він досліджує природу творчості і можливість її реалізації в житті кожної людини (бо це справді те, що при бажанні доступно кожному з нас!). На думку цього психолога, і яка мені теж відгукується, творчість проявляється і в роботі вченого, і художника, і мислителя, і естета, і у лідерів сучасних технологій, і навіть в стосунках матері з дитиною.

Що взагалі таке творчість?

За Меєм, це процес створення чогось нового, нової реальності.

Перше і обовʼязкове, що відбувається в творчому акті — це зіткнення зі своїм світом (художник+пейзаж, вчений+експеримент), яке відбувається завдяки залученості в нього з повною інтенсивністю. Справжня творчість характеризується інтенсивністю усвідомлення, підвищеною свідомістю, радістю самоактуалізації, відчуттям екстазу, але також вона повʼязана з тривогою, мужністю терпіти хаос, і навіть почуттям провини.

Може й очевидно, але вкрай важливий для творчого осяяння відпочинок й перебування на самоті. Цікаво, як влучно підмічає Мей, що технології служать захистом від наших страхів перед ірраціональними явищами, які власне, і є джерелом творчості. Формою, в якій ірраціональне себе виражає, є символи та міфи. Наприклад, Мей пише, що він «ніколи не бачив дерев, доки не побачив і не увібрав у себе їхній образ з картин Сезанна». Тут особистий досвід через символ стає універсальним, позачасовим, і відкритим до великої кількості інтерпретацій, а це таке собі запрошення читача твору до співтворчості з автором.

Яка вона, ця сміливість (англійською “courage”)?

Ця сміливість екзистенційна — кидатись вперед попри відчай, якого нам, смертним людям, не позбутись. І дуже в дусі Сартра: якщо ви не висловите й не реалізуєте свої ідеї, ви зрадите себе і спільноту, до якої належите. Головна її характеристика полягає в тому, що вона вимагає зосередженості на центрі нашого власного єства. Вона — основа для формування всіх наших чеснот та цінностей.

А ще, ця сміливість, завдяки своїй екзистенційності, дуже багатогранна. Ролло Мей виділяє такі її аспекти:

фізична — використання тіла не для розвитку мʼязів, а для виховання чутливості (слухати тілом);

моральна — її джерелом є ідентифікація через власну чутливість до страждань ближніх;

соціальна — вона про вкладання себе впродовж певного періоду в стосунки, які вимагатимуть близькості як дедалі більшої відкритості;

творча — ця сміливість доступна кожному з нас, коли ми дивимося на картину чи слухаємо музику, оцінюючи, залучаючись в це, здійснюємо творчий акт.

Будь-якому з цих видів сміливості притаманний парадокс: ми маємо бути повністю відданими чомусь, але водночас маємо усвідомлювати, що можемо помилятися. Та найважливіше, що кожна зустріч із творчістю — це нова подія. Це боротьба з ревнивими богами (тут класний приклад Прометея), адже творчість — це прагнення до безсмертя, яка є перевагою богів і має бути недоступною для людей. Тому творчість походить із цієї боротьби, з бунту (дуже в стилі А.Камю). Вона виникає з напруги між спонтанністю та обмеженнями, й потребує великої життєвої сили — для особистого протистояння смерті й долучення до вічності. І через неї ми стверджуємо самих себе.

Дуже раджу цю книгу всім, хто цікавиться мистецтвом, психологією, природою явищ і творчістю у всіх її можливих проявах.

Коли я читаю ці історії Відгауза, мені хочеться тільки одного: «Ще!»

Веселі та дуже милі оповідання про Берті Вустера та його камердинера Дживса, якого пощастило найняти аристократу. Його твори – яскраві представники того, якою може бути англійська література кінця ХIХ – першої половини ХХ століття.

Кожна історія – це нова пригода, в якій кмітливий Дживс допомагає своєму босу. Це може бути порятунок стилю Берті, вирішення складних сімейних побутових проблем або ж питання «життя та смерті» близьких друзів Вустера. Врятувати від небажаного весілля? Навпаки помирити закоханих? Зберегти репутацію, кошти або отримати «цікавих» дохід? Якщо Дживс не знайде рішення, то, повірте, не знайде ніхто!

Ну, дуже вже подобаються ці кумедні розповіді! Закохана як у Дживса, так і у Вустера ___

«Це, мабуть, було щось доволі кепське. Не знаю, що треба було накоїти, щоб тебе викинули з мюзик-холу в 1887-му».

«У мене серце краялося з жалю до нього. Принаймні та його частина, яка не краялася з жалю до себе».

«Ніколи не думав, що життя прислуги настільки підпорядковується так званим сексуальним комплексам. Здається, наш домашній персонал парується, як персонажі оперети».

Яскрава й разом з тим проста мова, непересічні персонажі, неочікувані повороти сюжету – усе це зробило читання незабутнім.

Перш за все скажу, що мені дуже (!!!) сподобалася книжка. І навіть якщо ви не надто любите читати класику, я все ж насмілюся радити, бо написано лаконічно, просто, легко і я б навіть сказала, дуже вишукано. Це був той момент, коли читала не стільки заради сюжету, хоч і сюжет цікавий, а скільки смакування історією, подачею, структурою, манерою оповіді.

З перших сторінок відчувається напруга, розділи закінчуються на цікавих моментах, а в наступних ніби між рядків ми бачимо те, що автор не розповів у попередньому. Це тримало і захоплювало.

Починається з того, що в Малайзії править жорстокий граф, якого поза очі називають Тварюкою. Його сексуальні фантазії жахають, він убиває юних дівчат і хлопців задля свого задоволення, а всі, хто йому служать – мовчки виконують накази. Якось до покоїв графа приводять дівчину, перебування якої там має єдину мету – вбити графа. Детальні описи помсти зображено дуже захопливо. Не хвилюватися було неможливо.

Невеликий спойлер – їй вдалося втілити задум у життя, але вона поранена.

І здавалося б, що план спрацював, але цікаве лишається попереду, адже опісля ми бачимо те, заради чого ті події були сплановані.

Розповідає це все нам уже немолодий чоловік, який був свідком багатьох подій і який певною мірою теж вплинув на подальший розвиток історії. І ця манера подачі схожа на сповідь – тиху, чесну і щемливу.

Тут багато персонажів – дивних, корисливих, заляканих – які пов’язані між собою.

Повороти людських доль зображено на фоні історичних подій: тут боротьба за владу, відстоювання власних амбіцій, руйнація і жадоба правити.

Книжка глибока і навіть з огляду на те, що це класика, присутня динаміка. Місцями було захопливо, іноді жорстоко, історія викликає різного роду емоції, запам’ятається надовго.

Зображено і події, і історичні факти, і внутрішні переживання, і душевний біль.

Подій і персонажів я бачила перед собою, прожила, а це великий плюс під час читання.

Отож, раджу.

«Убивство й кохання – єдине, про що варто писати» – зазначено в передмові до книжки. Якщо паралельні в часі історії кохання оповідача є провідним мотивом у романі Акселя Сандемусе, то вбивство та все, що з ним пов’язано, у ньому є прямою, яка, хоч і перетинає паралельні площини, проте ніяким чином не може їх з’єднати. Адже минуле повинне залишатися в минулому. Надто ж коли точного визначення його правдивості чи примарності дати уже неможливо. Як зазначає сам батько в листах до сина, «не треба зберігати вірність примарам». Від цього розвалюються подружжя, ламаються долі, стираються межі між ясністю розуму й божевіллям та в неповних травмованих сім’ях зростають нові покоління. І десь серед них зростатиме й син, якому адресовані всі листи головного героя. 

А ким головний герой є в романі? Егоцентричним самотнім кар’єристом, тричі (а то й більше) зрадником, руйнівником сімейних пар та пар, що лиш зароджуються? Чи зломленим і зрадженим у молодості чоловіком, що більшу частину життя про(жив)/(був) у просторому будинку на чужому континенті, який лиш звався його домом, проте домом, насправді ніколи для нього не був? Відповідь на це питання також знаходиться між паралелями протиріч. Між мораллю та інстинктом, між зрадою перед товаришем та вірністю своїм почуттям, між духовним та матеріальним. І Джон-Югансен Торсон цього абсолютно свідомий.

Обкладинка роману недаремно має блакитно-синє забарвлення. Блакить як легкість в написанні складного та синява як глибина поверхневих у поведінці героїв, які виявляються ключовими, формують твір, який читається на одному подиху й залишає по собі тривалий добрий післясмак. Ця книжка – одна з тих, з якою хочеться втекти до гір чи фіордів, щоб ковтнути її за день або ж розтягнути на декілька вечорів біля каміна. А ще відрефлексувати як світ Сандемусе, так і власний світ. Бо хороший твір не просто розповідає чи повчає. Він мимовільно змушує думати про свої блакитно-сині горизонти.